У світі, мабуть, неможливо знайти ще одну таку унікальну трубу, як „Одеса – Броди”. Українці спромоглися збудувати нафтогін, яким вигідно та прибутково качати нафту в будь-якому напрямку – чи то з Одеси до Бродів, чи то з Бродів до Одеси.
Нагадаю, що світова практика будівництва нафтогонів базується на припущенні, що нафту треба транспортувати з точки А в точку Б. Вітчизняна ж практика з тріском руйнує цей стереотип – труба, створена в Україні, може працювати в обох напрямках і при цьому робити неабияку кількість людей щасливими. Ба більше, знайдеться немало щасливих навіть від того, що ця труба буде простоювати. І не такою вже й фантастичною виглядає думка: а якщо набудувати таких труб побільше і отримувати плату лише за те, що вони існують?
Насправді не все так весело. На трубі наживається правлячий клас. Одні лобіюють використання трубопроводу „Одеса – Броди” для транспортування каспійської нафти в ЄС, інші надають росіянам корупційні послуги із блокування устремлінь перших. І що цікаво, якщо ми спитаємо трубу, чи змінюється щось упродовж уже багатьох років, зі зміною політичних режимів, то вона, мабуть, загадково промовчить, натякаючи на те, що кількість адвокатів аверсу і реверсу не змінюється. Лише зростають політичні та матеріальні статки представників цих груп.
Є таке правило – якщо десь щосили кричать про національні інтереси, значить, там йдеться про великі гроші обмеженої кількості осіб. Або про особисті політичні амбіції. На моє переконання, у випадку з нафтогоном „Одеса – Броди” завжди йшлося про перше. Але нинішня українська влада – це геній дрібного лихварства, і здається, вона й тут знайшла спосіб звести величну боротьбу геополітичних амбіцій до тривіального дерибану.
Отож, хитрий Кучма свого часу за народні гроші збудував трубу, щоб дратувати росіян – тих, що сидять у Кремлі і „за край світа неситим оком зазирають”, ну і далі по тексту.
Оскільки геополітична потенція Москви останніми десятиліттями постійно падає, то почесну роль рятівника російських інтересів було доручено нафтовим компаніям, зокрема „Лукойлу” та ТНК-БП. Ті взялися вирішувати цю проблему грошима – а саме це й потрібно було першим особам держави.
Як наслідок, свіженька труба так і не запрацювала за призначенням, її „заткнули” російською нафтою, що мляво лилася у реверсному напрямку. Жваво текли лише гроші в кишені українських високопосадовців.
ЄС, який мріє знайти на Сході джерела нафти, альтернативні російським, каспійської нафти не отримав і особливо не змагався з хабарами нафтовиків з російською пропискою. Почасти тому, що Євросоюз – утворення аморфне і традиційно безвольне, почасти – бо великі нафтові компанії почуваються комфортніше на турецькій землі, яку вони вибрали як альтернативний шлях для каспійської нафти у Європу.
Політичні пертурбації інколи загрожували такій схемі. До влади приходили люди, які хотіли її зламати, але схема працювала й далі. Пояснення цьому просте: позиція, коли чиновникам не треба нічого робити (реверс плюс хабарі сибірсько-лондонських нафтовиків), завжди перемагає необхідність щось робити (домовлятися з постачальниками і споживачами нафти, подовжувати трубу далі до Польщі). В бюрократичному світі бездіяльність сильніша за дію.
Але українська держава стрімко регресує. Регрес цей іде настільки непередбачуваними шляхами, що те, що раніше було стабільним, нині хитається і падає. Проти одного корупційного інтересу може повстати інший – новий, злий і потужний.
Отже, хлопці Віктора Балоги зараз лобіюють аверс. Балогу і компанію важко звинуватити в надмірній увазі до глобальних українських інтересів. Цікаво, що мова йде поки що про поставки нафти до Бродів – з подовженням труби до польського Ґданська поки що проблематично. Готують лише техніко-економічне обґрунтування, яке буде „через декілька місяців”! Проте вже впевнено заявляють про готовність щороку поставляти на українські НПЗ в Дрогобичі та Надвірній 5 млн. тонн нафти.
Виникають питання. Чи готові ці заводи переробляти такі величезні обсяги легкої нафти? Чому весь план втілення в життя амбіційного проекту базується на двох дуже застарілих, морально та фізично неконкурентоспроможних заводах? Хто компенсує збитки, якщо створені за державний кошт можливості для транспортування нафти в аверсному режимі не будуть використані? І чи не пов’язане все це „жжж” з тим, що двома відсталими західноукраїнськими заводами володіє близька до Президента і немила прем’єрові фінансово-промислова група „Приват”?
Тоді чи не брешуть нам одні й другі, говорячи про національні інтереси?
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №28 від 25 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
