Як справжній єретик, я ставлю це питання, тому що майже кожен, здається, думає, що саме так і було б, тож цьому треба запобігти будь-якою ціною. Та невже це правда?
Колишній посол США в ООН Джон Болтон у квітні заявив, що „якщо альтернативою є подальша розробка [ядерної бомби Іраном] або використання сили, то я думаю, що ми запобігли б [Другій світовій війні], якби завадили Гітлеру зайняти Рейнську зону [у 1936 році]”. Буш теж порівнював іранського президента Махмуда Ахмадінежада з Гітлером.
Але ці так звані державні діячі ніколи не замислюються над тим, що могло б статися, якби й у Німеччини, й у Великої Британії у 1939 році була ядерна зброя. Невже Гітлер, хай яким би жахливим він був, розпочав би війну, якби йому загрожувало повне знищення? Невже ми зовсім забули про теорію стримування?
Звичайно ж, світ був би безпечнішим, якби в Ірану не було ядерної зброї, не тому що це „держава-вигнанець”, а тому що будь-яке поширення ядерної зброї може зробити світ небезпечнішим. Саме тому треба надалі докладати всіх зусиль для того, щоб відмовити Іран від намагання стати „ядерною державою”.
Хоча припустімо, що стає ясно: Іран грає із Заходом, просто відтягуючи час, потрібний для створення бомби та розробки системи доставки ядерної зброї, щоб завдати удару по Ізраїлю. Невже це виправдало би військовий удар на випередження, який підтримують певні кола в Ізраїлі та США?
Військове втручання в Ірані може призвести до будь-якого повороту подій. Іран може вести себе покірно й мирно, як це зробила Лівія, коли її бомбила Америка, або він може стати ще одним Іраком. Мій власний інстинкт підказує мені, що це розв’яже ланцюг некерованих подій. Це розпалить і так невдоволену частину світу й посилить ризик глобального краху економіки, якщо буде заблокована Ормузька протока, через яку проходить від однієї п’ятої до третини світових запасів нафти.
Щоб запобігти цьому, розумні американці, такі як Генрі Кісінджер та Джордж Шульц, відновили мрію про без’ядерний світ. Її головна ідея полягає у значному скороченні американських і російських ядерних запасів, а також вжиття удосконалених заходів безпеки для ядерного палива, більш прискіпливого інспекційного режиму для ядерних держав та надання допомоги цивільним ядерним програмам.
Ефективніша система контролю над озброєннями, без сумніву, ускладнить набуття ядерного потенціалу державами, які ще не мають ядерної зброї. Але важко зрозуміти, як само по собі скорочення величезного числа американських і російських боєголовок може сприяти відмові гордовитих ядерних держав від своїх ядерних амбіцій. Навіть якби Америка та Росія погодилися б скоротити свої запаси боєголовок з 5000-6000 до 1000, чому це має завадити намаганням Ірану створити 50-100 ядерних боєголовок та розробити системи доставки близького радіусу, якщо він вважає, що це в його національних інтересах?
Ризик у тому, що якщо дозволити Ірану розробляти свою бомбу, то це спровокує некероване поширення ядерної зброї. Проте відтоді, як 1970 року набув чинності Договір про непоширення ядерної зброї (ДНЯЗ), виникло лише три нові ядерні держави – Індія, Пакистан та Ізраїль. На те є дві причини. По-перше, завдяки встановленій ДНЯЗ системі контролю державам без ядерної зброї стало дуже тяжко набути ядерного потенціалу. По-друге, більшість держав, у яких немає ядерної зброї, були цілком раді жити під парасолькою безпеки, що її гарантувала ядерна дуополія наддержав.
Враховуючи величезні перешкоди – технологічні, економічні та політичні – для набуття ядерної зброї, у держав мають бути конкретні причини для бажання набути ядерного статусу, наприклад, потреба у безпеці на противагу регіональній загрозі або сприйняття, що сама наддержава загрожує політичній незалежності держави. Таким чином, величезні бар’єри для поширення ядерної зброї існують незалежно від ДНЯЗ. Немає причини думати, що вони зникнуть, якщо Іран створить свою власну зброю.
Здається, головною причиною ядерних амбіцій Ірану є страх перед США, а не Ізраїлем. Саме тому приваблива ідея без’ядерного Близького Сходу, внаслідок якої Іран відмовиться від ядерної зброї в обмін на подібний крок Ізраїлю, здається нереалістичною. Іранські прихильники жорсткого курсу хочуть стримувати саме США, а не Ізраїль, використовуючи його як заручника.
Що ж робити? Хоч добровільна відмова Ірану від ядерної зброї була б найкращим виходом для Заходу, немає причини припускати, що Іран, маючи її, становитиме загрозу для світу. Шлюзи для поширення ядерної зброї не відкриються. Найімовірніше, між Ізраїлем та Іраном встановиться „рівновага страху”, як між Індією та Пакистаном.
Та якщо Ірану дозволять стати ядерною державою, то це треба зробити з дозволу п’яти „законних” ядерних держав (США, Росія, Велика Британія, Франція та Китай) – тобто шляхом офіційного розширення ядерного клубу, до якого увійдуть Індія, Пакистан та Ізраїль. Це буде найкращим способом змусити Іран дотримуватися прийнятних правил поведінки. Принаймні, нам має бути ясно, що військове втручання є третьою і найгіршою альтернативою. Нас можуть змусити вдатися до неї, якщо дві перші зазнають невдачі, але було б зовсім неправильно обдумувати її зараз.
Copyright:
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №28 від 25 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
