Усе, що в нього є, – це поверхова економічна політика стосовно Росії, бажання стати реальним гравцем на Близькому Сході, але не план дій, і, попри на початках провідну роль у виконанні Кіотського протоколу, брак подальшої програми зі зміни клімату. Навіть більше, головне питання, а саме – як почати діалог із Китаєм, Індією та іншими гігантами майбутнього, політики майже не розглядають на рівні ЄС.
Ці питання сьогодні потребують уваги, і невід’ємною частиною пошуку Європейським Союзом нових глобальних стратегій має бути заохочення, а не ухиляння від критики власних дій. Задля отримання ширшої перспективи ЄС повинен зважати на різні погляди, які висловлюють у Європі щодо його місця та інтересів у світі. Це означає діалог з цілим спектром політичних думок, який Європейська комісія та Європарламент вважають „євроскептичним”.
Звичайно, початку такого діалогу не сприятиме те, що, на думку офіційних кіл ЄС, їх не люблять і не цінують. Багато високопосадовців почуваються мало не як в облозі і побоюються, що роздмухування полум’я незгоди серед виборців може відхилити європейську єдність від наміченого курсу.
Євроскептицизм являє собою все, що не подобається єврократам. Вони непокояться, що політики та журналісти, які виступають проти стратегій, спрямованих на створення тіснішого політичного та економічного союзу, можуть схилити баланс громадської думки проти ЄС. До обраних до Європарламенту євроскептично налаштованих політиків часто ставляться з презирством, подібним до презирства істинних віруючих до невірних.
Проте було б абсурдом припускати, що євроскептики є мовчазною більшістю, яка може піднятися і знищити ЄС. Народна підтримка європейського проекту майже не похитнулася за останні 25 років, а останнім часом навіть почала зміцнюватися.
На початку 1980-х років, коли в Європі панувала невизначена ситуація, а головним словом у засобах масової інформації був „євросклероз”, 50% опитаних Євробарометром людей вважали членство в ЄС позитивним для своєї країни. Близько 19% сказали, що воно має негативні наслідки, а інші зізналися, що не можуть відповісти. Нині загальна підтримка Європейського Союзу становить 57%, а частка незадоволених зменшилася до 15%.
Сьогодні у ЄС немає країни, в якій би євроскептики становили більшість, а враження, що громадяни країн Західної та Східної Європи повертаються до ЄС спиною, є хибним. Насправді ж, навіть якщо виборці і вважають Євросоюз далеким і неприступним, більшість із них розуміють потребу об’єднання Європи у світі, де їй кидають виклик Китай, Індія та інші країни, що швидко розвиваються.
Утішені такою хвилею підтримки, єврократи мають заохочувати набагато плюралістичніший підхід до формування політики та дебати у ЄС. Єврокомісія мала б організовувати громадські обговорення, на яких протилежним поглядам приділяли б однакову увагу. Єврократам належить зрозуміти, що євроскептицизм – здорове явище, бо воно сприяє уважнішому вивченню можливостей стратегічного вибору, який є у Європи, і таким чином схиляє простих людей до участі у процесі формування політики ЄС. А активніша участь швидко приводить до кращого розуміння питань порядку денного та причин того, чому часом перевагу віддають політиці, яка обмежує суверенні права окремих держав.
Упродовж півстоліття прихильники європейської інтеграції прагнули, щоб громадяни беззастережно приймали їхні умови. Від цієї вимоги слід відмовитися. Можливо, для того щоб у рамках Європейського Союзу з’явилася дієздатна політична система, знадобиться кілька поколінь, але перший крок полягає у заохоченні людей до висловлювання своєї думки, хоч якою б незручною вона була.
Copyright:
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №27 від 18 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
