Саме тому для мене важлива позиція Володимира Павліва, який у попередньому номері «Новинаря» порушив питання волинських подій. Щоправда, не до кінця погоджуюся з його твердженням про те, що «акт примирення», здійснений українськими президентами в ході відзначення 60-ї річниці, «виявився не більше ніж холостим пострілом». Не можна недооцінювати жест польських та українських політиків п’ятирічної давності. Однак ще важливішими були голоси українських інтелектуалів, адже саме тоді велася активна дискусія на тему Волині та інших неоднозначних моментів польсько-українських відносин.
Це правда, що сьогодні віце-спікер польського сейму та лідер Польської селянської партії (ПСП) Ярослав Калиновський очолив оргкомітет із відзначення 65-ї річниці геноциду, «здійсненого ОУН-УПА проти польського населення східних окраїн». Назва заходу викликає суперечливі враження. Однак ПСП, попри те, що творить коаліційний уряд, є лише четвертою парламентською фракцією за кількістю депутатів. До того ж, позицію Калиновського розкритикували у багатьох польських колах, а президент Польщі Лех Качинський відмовився патронувати наукову конференцію, організовану Інститутом національної пам’яті, в назві якої знайшлося місце слову «геноцид». Водночас президент Качинський узяв під свій патронат Фестиваль української культури, який днями відбувся у Сопоті. Це показовий жест, який вказує на те, що значна частина польських політиків уміє вийти за рамки історії і що Україна відіграє особливу роль у польській політиці.
Споглядаючи з польської перспективи на 65-ту річницю Волинської трагедії, можна помітити, що в цьому питанні бракує рішучої позиції українських політиків. Бракує думки Президента Віктора Ющенка, який кілька років тому належав до числа політиків, які, власне, й порушили питання Волинської трагедії. Ще більше, однак, бракує голосів української інтелектуальної еліти, адже від історії, хай навіть такої складної, не втечеш. Я пишу ці рядки з позиції громадянина Польщі українського походження. Особисто для мене польсько-українське єднання наступило раніше і мало справді символічне значення. У старших класах школи мене – учня, батьків якого депортували в рамках операції «Вісла», посадили за одну парту з хлопцем, діди якого втекли з Волині. То був 1986 рік, а цей «нащадок волиняків» досі є моїм найкращим другом.
Думаю, ми, українці, досі не оцінили належним чином того, що відбулося останніми роками у польсько-українських відносинах. Недооцінюємо того, що Польща стала справжнім партнером України, недооцінюємо змін у свідомості самих поляків. Напевно, лише з перспективи років ми зрозуміємо, якою важливою була польська східна політика після 1989 року, від самого початку спрямована на підтримку української державності.
Ми, українці, звикли представляти себе як жертв. В Україні – жертв Голодомору, а в Польщі – жертв операції «Вісла». Так, це правда, у ХХ столітті українці зазнали великих жертв і багато вистраждали. Однак мусимо врешті-решт визнати, що українці також виконували роль катів. Це не українське прокляття. Погляньмо на історію інших народів Європи: більшість мають у своїй історії чорні сторінки, якими навряд чи можна пишатись. Але суть полягає в тому, щоб прийняти виклик, пов’язаний із сумнівними сторінками історії. Чи визнання Україною провини українців послабить український народ, українську державу? Таке враження може скластися, якщо послухати деяких українських істориків чи політичних діячів. Однак, як показує досвід інших народів, усвідомлення провини та слова вибачення діють як очищення й зміцнюють і суспільство, і державу.
Українці повинні знайти в собі сміливість сказати, що винні у смерті близько 60 тисяч людей у 1943 році. Так, вони чимало вистраждали від поляків у роки, що передували трагедії, ніхто з поважних польських дослідників та публіцистів цього не заперечить. Ніхто не заперечить також, що в акціях у відповідь від рук поляків загинуло близько 20 тисяч українців. Однак ми повинні запитати самі себе – чи можна вважати це виправданням? Багато хто в Україні скаже, що нас це не стосується, це справа лише Західної України. Але ж в Україні робляться спроби творення спільної історії, а в ній слід знайти місце і для Волині. Слова Володимира Павліва про те, що діти не відповідають за провини батьків, – правда. Але правдою є також наступні слова публіциста про здатність історії відображатися на наступних поколіннях.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №27 від 18 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
