Цього року відзначають 65-ліття тих подій. З нагоди круглої дати було створено оргкомітет під промовистою назвою – „Загально-польський комітет відзначень 65-ї річниці геноциду, здійсненого ОУН-УПА проти польського населення східних окраїн”. Очолив комітет віце-спікер сейму, багатолітній лідер Польської селянської партії Ярослав Калиновський.
Напередодні цієї дати польський сейм з ініціативи правих депутатів запланував розглянути спеціальну ухвалу з назвою, що майже точно повторює назву оргкомітету. Президент Польщі відмовив у патронаті конференції з цієї нагоди, що її 10 липня організовував польський Інститут національної пам`яті. Отже, „акт примирення”, який здійснили у волинському селі Павлівка президенти Кучма і Квасневський з нагоди 60-ї річниці, виявився не більше, ніж холостим пострілом.
Роки від тих подій минають, круглі дати повторюються, а „рани” жертв Волинської трагедії й досі не загоюються. Науково-історичні конференції, рукостискання президентів та примирливі декларації політиків мало що дали. І це зрозуміло: душевні травми і виразки сумління неможливо залікувати політичними засобами. Більш того, заходи деяких політичних сил з обох боків здатні тільки роз’ятрювати ці рани. Маю на увазі радикалів – і польських, і українських.
З польського боку у цій справі непримиренними традиційно є середовища людей, чиї родини стали жертвами Волинської трагедії, та різноманітні націоналістичні кола, які вважають всі засоби добрими, щоб покарати Україну і українців за вбитих родичів, втрачене майно, а також Львів, Поділля і велику колись державу загалом. З українського боку – це теж переважно націоналісти, а також родини жертв так званих акцій помсти, що їх проводила польська партизанська Армія Крайова проти українських сіл. А ще люди, яких у 1945-1947 роках примусово переселили до України з їхніх родинних земель у Польщі.
Саме ці середовища обмінюються провокативними заявами і деклараціями, організовують „опонентоненависницькі” квазінаукові конференції і навіть пікетують місця вшанування „чужих” жертв.
Проте така діяльність не лише воскрешає привидів минулого, а має й цілком конкретний вплив на сьогодення, а можливо, й на перспективу. Як приклад приведу цитату з інтерв’ю Ярослава Калиновського одній з польських газет: „Наша безумовна підтримка європейських амбіцій сьогоднішньої адміністрації України суперечить базовим принципам Європейського Союзу, де пропаганда фашизму і націоналізму у такому вигляді є просто забороненою...Цього польська влада і наші офіційні чинники не можуть толерувати”. Підкреслю ще раз – це слова не „жертви трагедії”, не екзальтованого історика чи публіциста, а віце-спікера польського парламенту.
Втім, політичні вектори, як і політична кон’юнктура, мають властивість змінюватися. Та навіть при зміні настроїв польського політикуму в цьому питанні проблема Волинської трагедії нікуди не зникне. Адже ця справа виходить далеко поза межі актуальної політики.
Українці, що саме домагаються від світу визнання Голодомору актом геноциду, не можуть ігнорувати бажання поляків визнати геноцидом вбивство українськими партизанами і селянами десятків тисяч їхніх родичів і земляків на Волині у 1943-1944 роках. Хоч цифри жертв обох „геноцидів” є неспівмірними, факт убивства людей за національною ознакою в обох випадках має місце.
Волинська трагедія відбувалася паралельно з Голокостом та іншими жахіттями Другої світової. Від Голодомору її відділяло одне десятиліття, а від сталінських репресій – його половина. Це був час, коли людське життя знецінилося, мабуть, до найнижчого зі знаних нам рівнів. Тоді вбивства тисяч цивільних людей задля досягнення певної політичної мети чи й з помсти видавались, напевно, не таким кошмаром, як це сприймаємо ми тепер. Окремою загадкою є нелюдська жорстокість, з якою здійснювалася ця етнічна чистка.
Навіть якщо наказ на винищення польського населення давали якісь командири загонів УПА, то вбивцями, ґвалтівниками і катами були так звані прості люди – дідусі, батьки чи дядьки таких самих простих людей, котрі нині, можливо, працюють на фермах, заводах, у конторах чи офісах, у міліції чи школі, а також – в уряді, Верховній Раді, Секретаріаті Президента.
Це правда, що діти за батьків не відповідають. Але також правдою є те, що злочини предків переходять на долі нащадків. Одне з поколінь українців мусить цю „тяглість” перервати і очистити нашу совість. („Акції помсти” за знущальну політику довоєнної польської держави тощо – нехай будуть проблемами їхньої совісті). Для цього нам доведеться щиро і привселюдно попросити вибачення і зробити все для розслідування цього злочину і покарання винуватців, якщо таких ще можливо віднайти.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №26 від 11 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
