Адже нещодавно партія вже зазнала поразки – не відбувся об’єднавчий з’їзд, на якому ЄЦ мав злитися з Народно-демократичною партією (НДП).
Єдиний центр був заснований 27 березня, коли невелика група депутатів вийшла з „Нашої України–Народної самооборони” (НУ-НС), але вирішила залишитись у „помаранчевій” коаліції. Оскільки одним із розкольників був голова президентського Секретаріату Віктор Балога, очікувалося, що нова партія буде формуватись адміністративним шляхом через регіональних губернаторів. Відтоді три губернатори стали членами ЄЦ. Нинішнє формування партії „з гори”, за допомогою місцевих адміністрацій, як зазначає „Дзеркало тижня”, нагадує методи часів Леоніда Кучми. Чиновників у місцевих адміністраціях, які відмовилися вступати до ЄЦ, звільняють з роботи.
НДП, Демократична партія та Республіканська християнська партія брали участь у виборах 2007 року у блоці Людмили Супрун „Український регіональний актив”, що опинився на 10-му місці з 0,34% голосів. Усі три маргінальні партії вважаються союзниками „Єдиного центру”, хоч, яким чином вони збираються підняти свою популярність, незрозуміло. Два інші маргінальні партнери – це аграрії та Партія промисловців та підприємців України (ПППУ) Анатолія Кінаха.
Усі ці союзники ЄЦ є колишніми центристськими партіями, що орієнтувалися на Кучму, і жодна з них не підтримувала помаранчеву революцію (крім Кінаха у другому турі). ПППУ, хоч і підтримала Ющенка у 2005 році, але саме перехід її депутатів на бік антикризової коаліції у березні 2007-го спричинив розпуск парламенту. Отже, хтось має коротку пам’ять.
Партія ЄЦ також зблизилася з мером Києва Леонідом Черновецьким, якого Президент підтримав на позачергових виборах 25 травня. Секретар Київради Олесь Довгий залишається зв’язковим між мером та ЄЦ і може очолити київський осередок партії. За повідомленнями ЗМІ, навіть сам Черновецький може офіційно увійти до „Єдиного центру”.
ЄЦ міг би знайти підтримку, якби йому вдалося залучити бізнес-крило НУ-НС, яке завжди прихильно ставилося до широкої коаліції з Партією регіонів і сприймало Юлію Тимошенко без ентузіазму. Партія також мала надію зробити своїм лідером Арсенія Яценюка, молодого політика, якого підтримує бізнес. Утім, Яценюк неодноразово відмовлявся. А бізнесмени з НУ-НС, хоч зберігають лояльність до Ющенка, проте не хочуть брати участі в політичному проекті голови Секретаріату Балоги.
Загалом варто зазначити, що Україна ніколи не мала успішної партії влади, і навряд чи колись матиме. І то з таких чотирьох причин.
По-перше, регіональні розбіжності не дозволять створити в Україні єдину загальнонаціональну партію. Під час другого терміну Кучми опозиційні сили гуртувалися на Заході і в Центрі. Кучмісти-центристи і прибічники Віктора Януковича у 2004-му – на Півдні та Сході. Єдина політична сила, яка прорвалася крізь цей регіональний поділ, був Блок Юлії Тимошенко. У вересні 2007-го БЮТ став першою загальнонаціональною силою, яка виграла вибори і на заході, і на південному сході України.
По-друге, партія влади потребує всеохопного і цементуючого націоналізму, що зможе об’єднати регіони країни. Україна має сильну територіальну ідентичність, але не має ідеологічного націоналізму, яким міг би озброїтись Президент. Ідеологія ЄЦ – об’єднавчий центризм, що поєднує „патріотизм, правду і прагматизм”. Таку аморфну ідеологічну базу вже випробували немало центристів-невдах доби Леоніда Кучми.
По-третє, успішній партії влади необхідний популярний Президент, як, наприклад, Володимир Путін. Непопулярні президенти – чи то Борис Єльцин, Едуард Шеварднадзе, Леонід Кучма, чи Віктор Ющенко – ніколи не побудують успішної партії влади.
По-четверте, партії влади бувають найуспішнішими в авторитарних державах, де туди можна затягнути еліти та бізнесменів. Дві спроби створити подібну партію в демократичній Росії Єльцина та двічі в Україні Кучми – провалилися. За Ющенка Україна є демократичною, і тому „Єдиний центр” неминуче зазнає поразки.
Загалом в Україні чотири рази намагалися створити Партію влади – двічі за Кучми і двічі за Ющенка. Усі чотири спроби були (чи будуть) марними. 1998 року НДП просувалась як партія Кучми, але отримала лише 5% голосів на тодішніх виборах і 17 місць в парламенті у пропорційній частині виборів. Ще 71 місце було отримано в одномандатних округах, і це зробило НДП другою за чисельністю фракцією. Після того як Ющенко в 1999-му посів місце Пустовойтенка, НДП почала розвалюватись. Це відображає типову проблему, яка вражає партії влади, – недостатня лояльність її членів, але натомість прагнення скористатися перевагами, що надаються через наближеність партії до уряду. Сучасна НДП зупинила інтеграцію з ЄЦ після того, як Супрун не запропонували очікуваної посади губернатора Запорізької області.
Друга партія влади – „За єдину Україну” – була заснована перед виборами 2002-го і складалася з п’яти центристських партій, що підтримували Кучму. Як і у випадку з НДП, „ЗаєдУ” отримала лише 11% голосів, незважаючи на адмінресурс, але компенсувала нестачу за рахунок депутатів з мажоритарних округів. Через місяць після виборів блок розпався на 10 розрізнених частин.
У 2005-му „Народний союз „Наша Україна” був представлений як партія влади Ющенка. Але „Нашій Україні” не вдалося поєднати розрізнені національні демократичні сили. „Єдиний центр” стане четвертою невдалою спробою створення партії влади, це буде чергова одноразова політична сила. Ющенку не варто покладати надії на ЄЦ, щоб отримати свій другий термін.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №26 від 11 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
