У ту, здавалося б, давноминулу добу, коли спільні ініціативи у Європі були правилом, франко-німецькі пропозиції зазвичай являли собою прийнятний компроміс для всієї Європи. Маастрихтський договір 1992 року став, мабуть, останнім шедевром франко-німецької творчості.
Після цього дві країни почали віддалятися одна від одної. Франція не брала активної участі у процесі розширення, а запровадження євро призвело до серйозного напруження у франко-німецьких відносинах у 1993-1999 роках. Не сприяло їх поліпшенню й рішення Франції про відмову від військової повинності. Останні роки президентства Жака Ширака були періодом застою, що закінчився відхиленням Францією проекту конституційного договору ЄС на референдумі у травні 2005 року.
Звичайно, франко-німецький двигун не зможе функціонувати як раніше. Зарозуміла поведінка двох країн (наприклад, критика на адресу податкових систем у країнах Східної Європи, тоді як самі вони не можуть виконати вимог Пакту стабільності та зростання ЄС) шокувала інші країни Євросоюзу, особливо його нових членів. Однак ЄС і далі залежить від Франції та Німеччини як від рушійної сили. Вони, може, й утратили колишній авторитет, але без них у ЄС нічого не відбувається. То що ж можна зробити для відновлення франко-німецького лідерства?
Після обрання рік тому президентом Франції Ніколя Саркозі заповідалася нова доба співробітництва. Однак думка Саркозі, що Європейський центральний банк має стати об’єктом політичної інженерії, викликала невдоволення у Берліні, як і його візит до Москви, оскільки Німеччина вважає, що її пробують обійти.
Крім того, під час березневих переговорів Саркозі з прем’єр-міністром Великої Британії Гордоном Брауном фігурувала угода про використання знань і досвіду Франції у галузі ядерної енергетики для будівництва атомних електростанцій нового покоління у Великій Британії – ще одне джерело розбіжностей з Німеччиною. Тоді як Саркозі бачить у ядерній енергетиці одне з перспективних джерел відновлюваної енергії, Німеччина виступає категорично проти цього.
Під час візиту Саркозі до Лондона Франція і Велика Британія також домовилися сприяти втіленню Європейської політики в галузі оборони та безпеки (ESDP), а Франція пообіцяла спрямувати додаткові війська до Афганістану. Однак Німеччина також має долучитися до ESDP та операції в Афганістані. Роль президентства Саркозі у франко-німецьких відносинах може полягати в утвердженні думки про те, що ЄС потребує нового керівництва і що воно, як і раніше, має ґрунтуватися на партнерстві його творців.
Справді, тісніше франко-британське співробітництво треба розглядати як позитивний розвиток, адже воно наближає Велику Британію до Європи. І в німецько-британських відносинах теж можна спостерігати поліпшення. Подальший прогрес матиме ще більше значення, адже відповідальність за проведення європейської політики лягає на плечі дедалі більшої кількості країн. Іран, кліматичні зміни та ESDP є прикладами спільного прийняття рішень.
Проте серйозніші геостратегічні питання, як, наприклад, відносини ЄС з Росією та зв’язки з НАТО, потребують уваги більшого числа країн, здатних відіграти провідну роль у Європі, зокрема й країн Східної Європи. Такий потенціал має Польща, навіть якщо Німеччина й залишається сполучною ланкою між Сходом і Заходом.
Саркозі заявив, що хотів би під час головування Франції у ЄС зосередити зусилля на заходах боротьби зі змінами клімату, перегляді європейської політики у сфері міграції, а також активізації ESDP. Крім того, тоді ж, скоріш за все, почнуть висувати кандидатури на посади у майбутньому керівництві ЄС, зокрема й на пост постійного президента, та формувати майбутнє зовнішньополітичне відомство Євросоюзу.
Це амбітна програма, і Франції для успіху знадобиться підтримка Німеччини. На щастя, франко-німецькі розбіжності, хоч і бувають серйозними, тривають недовго. Якось напруження у відносинах між двома країнами зросло настільки, що Франція оголосила про перенесення „блесгаймських консультацій” – регулярного обміну думками між лідерами Франції та Німеччини щодо європейських питань, що почався 2001 року. Та врешті-решт інституційні механізми комунікації між двома країнами таки витримали випробування на міцність.
Франція і Німеччина, як і інші країни ЄС, повинні пам’ятати, що Лісабонський договір є по суті європейською конституцією, призначеною для того, щоб привести Євросоюз у ХХІ століття, і що для її успіху потрібне ширше лідерство. Франція за час свого головування має показати, що справді дбає про Європу та її роль у світі і що для неї ЄС є чимось більшим, ніж просто інструментом для проведення власної політики. Створення нового керівництва ЄС буде головним завданням Саркозі.
Copyright: Project Syndicate, 2008.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №26 від 11 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
