Після такої півгодинної ін’єкції страждань і ненависті жити не хочеться! Завдяки випадку стало відомо, що це не плід садомазосамодіяльності журналістів, а свідома редакційна політика, прописана у внутрішніх документах компанії. Чуже горе і побільше крові – це і є той наркотик, на який підсаджують людей задля безсовісної телеексплуатації. Маючи хист, колеги роблять сюжети так, що півкраїни прикипає до екрана.
Не відстає і друкована преса. Тут „герої” інші – продажні політики-„літуни”, судді з найбільшими в державі зарплатами, земельні афери, злочини, скоєні іноземцями в Україні і проти іноземців. Численні факти в останній номінації викликали до життя навіть спеціальний моніторинг „Мова ненависті”, у якому збираються докупи публікації про „осіб кавказької національності”, „циганів-шахраїв”, „нігерійських студентів-наркобаронів”, „в’єтнамців-нелегалів” тощо.
Цікаво, що в провокуванні агресивності щодо „інакших” немає ні лівих, ні правих. Ксенофобські заклики злітають з вуст комуніста Леоніда Грача та націоналіста Олега Тягнибока, між якими спокійно вміщуються лівий популіст Юрій Луценко і націонал-демократи з УНП, які на останніх столичних виборах теж вирішили погратися в антимігрантську риторику.
Минулого тижня в газеті „Персонал плюс”, яку видає МАУП, вийшов програмний текст патріарха українського спротиву Левка Лук’яненка, що має назву „Цивілізаційний вибір України”. У підзаголовку ставиться вічне й актуальне питання – що, крім географічного положення, робить нас європейцями. Проте відповіді відомого політика приголомшують. Першими прапращурами „білих українців” були скіфи-орачі (як відомо, іраномовні кочовики, що прийшли на територію сучасної України з азійських степів). Джерела пізнання, за Лук’яненком, варто черпати з „Велесової книги” (очевидна фальшивка першої половини ХХ ст.), а також із „Ригведи” і „Мага Віри”. Пане Левку, а до чого тут Європа?
По-друге, як з’ясовується, тисячолітня християнська культура не може бути сполучником зі Старим Світом. Колишній християнин, який п’ятнадцять років тому, повернувшись із таборів, написав книгу „Вірю в Бога та Україну”, вважає, що консолідація „генетичного коду” українців можлива через „подолання християнського розриву людини з природою”. Шлях до цього пролягає через національну монотеїстичну релігію. Не так давно Левко Григорович подався у Рідну Українську Національну Віру (РУНВіру).
По-третє, екс-засновник Української Гельсінської групи на схилі літ почав дещо дивно трактувати поняття прав людини. От, приміром, він пише таке: „Українець (українка) має право одружитися з представником (представницею) кольорової раси, однак зобов’язаний (зобов’язана) виїхати з Батьківщини, відповідно позбавившись громадянства України. Так буде дотримано справедливої засади рівних прав: право людини на шлюб з небілою людиною і право держави залишатися країною білої раси”.
Давайте пофантазуємо, що однодумці визначного правозахисника прийшли до влади не тільки в Україні. Припустимо, що українець Петренко покохав дівчину з однієї з африканських країн, за що й був позбавлений права жити в рідному Городищі і, як заповідає Лук’яненко, втратив тризубий паспорт. Ну і приїде наш земляк в Африку, а там місцеві авторитетні борці за свободу, тобто проти білих, скажуть: повертайтеся туди, де взяли шлюб, ми не дозволимо псувати унікальний генофонд, умовно кажучи, нашої неньки Лимонії. Куди бідному Миколі подітися, га, пане Левку?
Щось подібне звучало десь рік тому, коли „хайляючі” наці-фанати столичного „Динамо” проводили акцію начебто проти засилля іноземців у клубах національної першості. Але ж брехня й цинізм полягали якраз у тому, що в гасло „STOP Білала!” вклали прізвище українського темношкірого спортсмена, який не є натуралізованим нігерійцем чи бразильцем. Єдиною „провиною” талановитого футболіста було те, що він народився у Києві в української мами і тата-конголезця.
І от тепер мракобісся пре з-під пера Героя України, людини, чиє життя, як прийнято вважати, було присвячено боротьбі за свободу. Я вже мовчу про примітивні формули про бідних українців і багатих євреїв, які багаторічний народний депутат і Надзвичайний і Повноважний Посол пропонує читачеві. Невже це і є „цивілізаційний вибір України” ХХІ століття?
…Я не впевнений, що пан Лук’яненко знає, що після смерті в ленінградській тюремній лікарні блискучого публіциста і дисидента Валерія Марченка його мама взяла на виховання хлопчика Максима. Я його не бачив багато років, не знаю, як склалася його доля. Пригадую, як зворушливо він молився українською, склавши долоньки хаткою, завжди виділяючись у натовпі – бо темношкірий. Левку Григоровичу, що з Ніною Михайлівною Марченко зробите, теж громадянства позбавите?..
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №26 від 11 липня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
