Мабуть, недарма він набув чинності саме в День дурня – 1 квітня 1999 року і закінчується термін його дії у цей же день 2009 року.
Минулого року посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін зауважив, що договір буде продовжено на наступні десять років автоматично. Але недавно депутати Державної думи майже одностайно проголосували за те, щоб запропонувати президентові і уряду Росії розглянути питання про вихід з цієї угоди в разі реалізації плану офіційного Києва зі вступу до НАТО.
Отже, якщо не пізніше ніж за шість місяців до закінчення терміну дії договору одна зі сторін письмово поінформує іншу про вихід з угоди, то вона втратить свою чинність. Відніміть від 1 квітня наступного року шість місяців – і ви побачите, що в Росії ще є час для здійснення своїх рішучих намірів. Словом, Москва вкотре прогриміла своїми погрозами. А що як і справді Росія вийде з угоди? Зразу війна між нами почнеться? Чи ми задихнемося без російського газу? Чи нам небо просто на голову звалиться?
Та ні! Згаданий договір хоча і є надзвичайно важливим документом, однак фактично являє собою меморандум, у якому сторони присягаються поважати і любити одне одного. В ньому не відображено конкретних механізмів взаємодії між країнами. Такий документ може бути підписаний з будь-якою країною – треба лиш додати туди кілька декларацій, які відображають специфіку відносин саме між цими, а не іншими державами. І якщо він втрачає чинність, то не виникає законодавчої порожнечі, адже Україна і Росія підписали купу інших міжнародних документів, у яких зобов’язуються жити за принципами поваги до суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших країн. Крім того, діють економічні домовленості, які зміцнюють відносини країн сильніше за будь-які декларації. Тому припинення дії політичної угоди про дружбу матиме символічний характер, який лише зафіксує значне погіршення політичних відносин.
Звісно, краще жити в дружбі і мирі з сусідами. Та міф про якісь особливі братерські відносини між нашими країнами існує в головах хіба що прихильників комуністів і Наталії Вітренко. Наші відносини з Росією вже давно будуються на принципах вигоди і холодного розрахунку – вони такими й залишатимуться, навіть якщо Україна і Росія підпишуть цілий десяток договорів про вічну любов і відданість.
Відмовлятися від свого впливу на Україну Росія не бажає і буде відстоювати свої інтереси будь-якими економічними і політичними методами. Київ же бачить свою вигоду у вступі до НАТО, що означатиме звільнення від такого впливу. І це той випадок, коли може бути тільки так або так. Третього не дано. Отож, поступатися своїми інтересами на міжнародній арені лише заради того, щоб вдавати, що Росія нам друг і брат, було б безглуздо.
Правда, російські політологи закликають привезти російський прапор до України на танках, а російські політики після зустрічі на найвищому рівні країн – членів НАТО у Бухаресті натякали, мовляв, Москва вдасться до крайніх заходів, якщо Київ і далі виявлятиме впертість і не відмовиться від вступу до Північноатлантичного альянсу. Але варто пригадати, що приблизно такі ж погрози лунали, коли до НАТО вступали колишні радянські республіки Латвія, Литва та Естонія. А ще раніше Москва бурхливо висловлювала невдоволення з приводу вступу до Альянсу країн – колишніх членів Варшавського договору. Ну пошуміли трохи і заспокоїлися.
Якби Росія і справді оголосила Україні війну через територіальні претензії, то аналогічні претензії до Москви могли б висунути чимало інших країн, не кажучи вже про бунтівну Чечню, яка будь-коли може вийти з-під контролю. Хоча угода про українсько-російську дружбу й почалася в День дурня, але ж не дурна Первопрестольна сваритися з нами аж настільки, щоб діяти на шкоду власній безпеці.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №22 від 13 червня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
