Усі спроби Юлії Володимирівни приборкати зростання споживчих цін традиційно закінчувалися негативно – і для цін (вони росли ще швидше), і для Тимошенко (її заслужено освистували).
Нині Тимошенко знає, що їй заказано торкатись інфляції. І тому цього разу, коли вся країна, здається, включилась у згубне змагання „хто більше підвищить ціни”, прем’єрка вирішила не перешкоджати цьому страхіттю.
Від початку року через інфляцію стоїть лемент – і в експертному середовищі, і в заклято дружніх одне до одного політичних таборах. Той результат, який ми маємо сьогодні, – двозначні цифри зростання індексу споживчих цін з початку року – аж ніяк не можна назвати несподіваним.
Що зробив уряд, щоб приборкати інфляцію? Лише підбурював її словом і ділом. Без сумнівів, ота злощасна ощадбанківська тисяча, яку заради пожвавлення любові до себе роздала Юлія Володимирівна, дуже дорого обійшлася країні. І річ навіть не в тому, що ці гроші люди негайно витратили на товари, які займають левову частку в індексі споживчих цін, таким чином легенько штовхнувши його вгору.
Насправді ця тисяча була чітким сигналом: уряд прийшов відбирати і ділити, а не допомагати творенню. Зробивши пріоритетом своєї політики подачки населенню, годуючи його дармовими грошима, Кабмін інфікує суспільство вірусом легких грошей. Навіщо працювати краще, якщо можна просто підвищити ціну на свій товар? Нехай вони платять більше, адже у них стільки грошей, які дісталися їм без жодних зусиль! Отже, уряд свідомо підігнав механізм інфляційних очікувань – економічний злочин з 47 мільйонами потерпілих, за який ніхто не відповість.
Може, урядовці стримували інфляцію словом, відкрито оголосивши про системну програму протидії зростанню цін? Ні. Навпаки, уряд тримав паузу. Місяць, другий, третій чекало суспільство на антиінфляційний пакет заходів. А він усе розроблявся десь у затхлих нетрях Кабміну. Ціни росли, а люди сподівалися – от-от уряд втрутиться і вкаже країні на вихід.
І ось – нарешті! Пакет антиінфляційних законів подано до Верховної Ради. Президента не впустили на трибуну – і все заради того, щоб розглянути це питання невідкладно. Мабуть, пакет пропонує настільки геніальне вирішення економічних проблем, що Президентові не варто плутатися під ногами. Скоріш розгортаємо пакет, і що ж ми там бачимо? Ні-чо-го!
Жодного серйозного способу боротьби з інфляцією команда Юлії Тимошенко не запропонувала. Гора народила мишу – місяці очікування увінчались двома з половиною недолугими законопроектами, з яких фактично проголосовано лише один – про обмеження торговельної надбавки на соціально чутливі категорії товарів. Здається, це рішення взагалі може ввійти до рейтингу найбільш недолугих, найбільш печерних спроб приборкати стихію ринкової економіки.
Творці законопроекту зганьбили своє ім’я експертів. По-перше, вони вирішили прикритися західним досвідом, але їм це не дали зробити. Президент американської Торговельної палати в Україні Хорхе Зукоскі не дав ввести людей в оману – він запевнив, що в його країні такі неринкові методи неприйнятні, а закони, що регулюють діяльність підприємців, ніколи не приймаються без попередніх консультацій з громадськістю та з представниками потенційних „жертв”.
По-друге, автори законопроекту намагаються заборонити підприємцям накручувати більш ніж 15% надбавки при торгівлі товарами, але їхні заборони легко обійти, створивши фірми-„прокладки”. Кожна з них може, приміром, продавати товар одна одній, додаючи 14% до ціни, і реалізовувати його кінцевому споживачеві вже з надбавкою 28%. При цьому компанії-„прокладки” цілком можуть імітувати реальну господарську діяльність, займаючись розфасовкою товарів чи ще чимось, і таким чином уникати звинувачень у штучності своєї природи.
Нарешті, законотворці Тимошенко не розуміють або не хочуть розуміти: ціни, які є високими через монополізм мереж, треба знижувати, стимулюючи конкуренцію. А яка може бути конкуренція, якщо в галузь тих-таки супермаркетів дуже важко зайти новим гравцям. Наприклад, щоб придбати земельну ділянку, іноземній компанії доведеться витратити 90 днів (у найкращому випадку). Для порівняння: у Великобританії така процедура займає два-три дні...
Але стимулювання конкуренції – справа тривала і невдячна. Навіть найуспішніші заходи тут дадуть ефект лише через рік-два. Тому й спадають на думку надто примітивні й швидкі заходи на кшталт планово-соціалістичного обмеження торговельної надбавки.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №20 від 30 травня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
