Нарешті.
При цьому йдеться вже не лише про абсолютне моральне значення цієї споруди, а про створення своєрідного „меморіалу” катівської номенклатури – немалого списку нелюду, який взяв на себе те страшне облаштування.
Адже поки демократія всіх кольорів, напрямів, стратегій і тактик переймається внутрішніми полеміками-усобицями, спадкоємці того планетарного людовбивства тихою сапою, а інколи й одверто-голосно-нахабно, розпочали тепер щонайширшу кампанію з метою цілковитої реабілітації тих катів. На сором-ганьбу демократії, вони у тих своїх діях фактично вже досягли успіхів такого ступеня, що вони дорівнюють перемозі-реваншеві.
Диявол історії – створіння напрочуд винахідливе та ініціативне. Спадкоємці системи, яка впродовж лише першої декади свого існування (десь одразу після славнозвісного розгону „Учредительного собрания”) знищила неміряне число парламентаріїв на всіх приступних тій системі широтах, нині присутні у нібито автентичних законодавчих установах. Отак усі парламенти пострадянського простору (а передовсім російський та український) перетворилися на нескінчений мітинг тих реваншистів. Ми бачимо саботаж автентичного законодавчого процесу, цинічну, підлу та хижу його імітацію.
Виявилося, що політичні спадкоємці віртуозів ультрамасових політичних убивств так само віртуозно імітують і масові волевиявлення. Зрозуміло: ми опинилися у сюрреалістичному дійстві обміром в одну шосту планети. Тут, порівняно недавно, було вбито – на основі відповідної ідеології та відповідних їй прямих дій – одну третину тогочасного населення. Вбито у всьому спектрі радикального відчуження людини від самої себе: від убивства у прямому значенні до вбивства морального.
Історія, начинена величезною кількістю людських тіл, які силоміць позбавили життя. І от, ще не встигли ані обрахувати ті тіла, ані оплакати їх, як невідомо звідки з’явилися моторні апологети того кладовища, готові – завжди готові! – повторити той сатанинський антидосвід, знову привести у рух відповідні смертоносні його механізми.
Та чи звернув хтось увагу на „найпослідовнішу реабілітацію” у сучасній Росії? Реабілітацію найбільших катів із того зовсім недавнього минулого. Відбулася літературно-кінематографічна „реабілітація Берії”, який залишив далеко позаду всі геноцидальні рекорди своїх попередників. Уже ведуться розмови про пам’ятник першому міністрові сталінської держбезпеки гіперсадисту Абакумову. Триває нескінченно солодка, сімейна мемуаристика синів і доньок тих монстрів, які, виявляється, були добрими батьками і дідусями.
Дивовижно, але ліберальна чи демократична „думка” жодного разу всерйоз не зупинила свою глибокодумну зіницю на справді атомному вибуху цієї пострадянської апологетики. Жителі Макондо у славнозвісному романі колумбійця Маркеса, вражені амнезією, спромоглися все ж таки вивісити на своєму головному майдані плакати з написом-нагадуванням: „Бог – є”.
Хай же у цій трагічній країні, де земля чи не всюди – і, зрозуміло, не лише у Биківні – ще ніби ворушиться від поховань незчисленних людських тіл, життя позбавлених сатанічною силою, постануть стіни, на яких криваво-чорними літерами будуть викарбувані імена винуватців цього незміряного горя. Щонайконкретніших…
Адже у кожної з жертв був конкретний, партійно-державний Харон, провідник у країну, з якої ніхто не повертається. Багацько треба площі для тієї стіни. Зрозуміло, що таке монументальне оприлюднення лише частково зупинить азарт демонів, пройнятих реваншизмом. Але все ж таки – хоча б призупинить.
А зіниця народних мас, нині така дезорієнтована та роздратовано-знервована, побачить світ так само, як він колись привидівся російському поету, а нашому землякові й симпатику Арсенію Тарковському:
Земля прозрачнее стекла,
И видно в ней, кого убили
И кто убил: на мертвой пыли
Горит печать добра и зла.
Відповісти
