І хоч як розводились потому критики – мовляв, рівень мистецького прочитання класика виявився навдивовижу стереотипним, – а Київ отримав-таки свій перший за довгі роки фестиваль сучасного мистецтва, котрий зібрав найзнаніші імена у вітчизняній культурі.
Цього року, як і годиться, фестивальний розмах „ГОГОЛЬфесту” суттєво збільшився – від одного до трьох тижнів, від національного представництва до міжнародного, ще й до того фінальна зустріч ЄБРР, оздоблена здобутками укрсучарту. Незмінним, окрім самого Миколи Васильовича, мало лишитися місце – „Мистецький Арсенал”.
І тут найшла коса на камінь. Стіни майбутнього „українського Лувра”, які торік стояли порожні, чекаючи на завершення конфлікту між керівництвом „Арсеналу”, Мінкультом і ДУСею (якій, врешті-решт, і впали на баланс ці ласі 10 га землі у самісінькому центрі Києва), цього року здригаються від небувалої будівельної активності. Сто п’ятдесят мільйонів гривень і наказ відкрити музей наступного року – це вам не ніс Гоголя намалювати. А надто коли вже сам Президент знов пригадав про забуте у політичних боях дітище й закачав рукави, власноруч прорубуючи шлях українській культурі в непролазних хащах недобитої радянщини.
Отже, у найкращих українських традиціях за півтора місяця до відкриття „ГОГОЛЬфест” опинився під загрозою зриву. Одначе не знітились вітчизняні митці, куратори та інша інтелігенція й написали відкритого листа самому Президентові. Зрештою, відкриті листи підписувати – не пікети облаштовувати. Швидко, чисто й демократично. Та й, правду кажучи, українські митці ніколи не зловживали методами прямого тиску на владу, бо, переважно, наявність цієї самої влади щосили намагались не помічати.
І все було б добре, і слід було б тішитись такому єднанню на захист вітчизняного культурного продукту й усіляко вболівати за хепі-енд боротьби „ГОГОЛЬфесту” проти бюрократичної машини – незалежного українського мистецтва проти офіціозу, якби сьогоднішнє мистецьке єднання сильно не нагадало минулорічну майнову війну між митцями та київською владою. Тоді столичні митці в єдиному пориві відстояли-таке своє право не бути прирівняними до бізнесменів і не платити за свої приміщення їхньої ринкової вартості.
Та майнова війна безперечно могла би стати прецедентом, але не стане, і не правова система тому причиною, а те, що торік художники і галеристи боролися за свої цілком конкретні майстерні-галереї в найпривабливіших куточках київського центру, отримані десятки років тому за копійки і за копійки утримувані тепер. Не за систему розподілу майна взагалі, не за принцип комерційного-некомерційного використання площ, не за пільги чи спеціальні умови для культурно-мистецького сегменту чи за створення київською владою майнового фонду для культурно-мистецьких організацій, а виключно за своє, кровне. І те, що поруч із, приміром, галереєю А, яка постраждала від владного свавілля, розташована галерея Б, яка ні від чого не постраждала, бо від початку орендувала приміщення на комерційних умовах (займаючись, між іншим, тією ж таки комерційною діяльністю, що й галерея А), – нікого не хвилювало і засадничою несправедливістю не вважалось.
Сьогодні небайдужі захисники „ГОГОЛЬфесту” виборюють його право існувати в стінах „Мистецького Арсеналу” – дивовижного напівдержавного-напівкомерційного монстра, що тримається на некомпетентності, шароварщині й постійних карних справах за розкрадання й нецільове використання. Однак хто коли бачив хоча б відкритого листа, який засвідчив би небайдужість вітчизняних культурних діячів до музейного комплексу, який міг би стати гордістю країни, а стане, вочевидь, черговою кунсткамерою? Кому спало на думку написати листа, коли затвердили концепцію музею, складену на рівні XIX століття, що вона позбавляла сучасну культуру останньої надії отримати вільну й незалежну платформу для розвитку? Коли схвалили проект реконструкції „Старого Арсеналу” з трьома поверхами під землю, які б зруйнували Печерські пагорби разом із Лаврою? Коли роками зникали в нікуди мільйони бюджетних коштів, а на землі заповідника мали зводити житловий новобуд? Коли керівниками найбільшого музейного комплексу в країні ставали то полковник, колишній директор військового заводу, то олігарх, то бізнесмен?
Історія „ГОГОЛЬфесту” матиме-таки свій хепі-енд. Президент з висоти своєї Банкової знову махне дозвільно владним перстом, а культурники з висоти своїх веж із чорного дерева (а чи простої цегли) знову радітимуть, що відстояли чергову „п’ядь” своєї мистецької незалежності й творчої радикальності. І так до наступної „п’яді”, до чергового наступу на „своє, кровне”. А вже тоді – ні кроку назад.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №16 від 25 квітня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
