Той факт, що організатором літніх Олімпійських ігор виступає Китай, посприяв виведенню конфлікту між офіційним Пекіном та прибічниками самовизначення Тибету на рівень міжнародної дискусії. Гострої, але не надто ефективної.
Потужний поліцейський ескорт, справжнє полювання з боку кількох правозахисних організацій і, нарешті, сам олімпійський смолоскип, який то ховали від юрби у різних транспортних засобах, то мусили гасити, щоб не втратити. Стародавні греки, мабуть, були б дуже здивовані, якби побачили, якими партизанськими манівцями рухалося олімпійське полум’я у Лондоні, Парижі та Сан-Франциско.
Короткотривалі арешти демонстрантів, безліч медійних репортажів, численні та галасливі телевізійні дискусії... Хтось обурювався, що спортсмени не бажають одностайно відмовитися від Ігор, хтось висловлював незгоду з тим, що Китай обрано організатором змагання, хтось наполягав на праві жителів Тибету мати щонайменше широку автономію. Все це на паризькій та лондонській землі супроводжувалося бурхливими емоціями... і не більше.
Промовчав великий та середній бізнес, який виробляє добру половину своєї продукції на території КНР. Досить стримано висловилися лідери парламентських партій – мабуть, пам’ятаючи про те, що Китай не лише є постійним членом Ради Безпеки ООН, але й має найпотужніший у світі резерв готівкової валюти. Цілий світ у той чи інший спосіб фінансує китайську економіку і щоразу знаходить у цьому свій конкретний інтерес. Тож чи варто покладати всю відповідальність за багаторівневі відносини з Пекіном лише на спортсменів-олімпійців?
Врешті, через ситуацію в Тибеті конфлікт між частиною громадянського суспільства та державним керівництвом ми побачили тільки в західних країнах. В Аргентині, Танзанії, Омані полум’я пересувалося без перешкод. Навіть навпаки – з піснями й танцями. Що й не дивно. Бо китайський бізнес інвестує чималі кошти в закупівлю м’яса – стратегічного продукту аргентинського експорту. Бо в Танзанії найбільша залізниця збудована силами та грошима китайських партнерів. Бо султанат Оман найбільшу частину своєї нафти продає саме Китаю.
Мало хто з впливових світових політиків та бізнесменів готовий нині ні за що ні про що розсваритися з Китайською Народною Республікою – надто потужно розвинулася її „промислова дипломатія”. Активісти протестних акцій цілком справедливо обурюються тим, що олімпійські сувеніри нині виготовляють на китайських фабриках діти та підлітки. Такого, звичайно ж, не повинно бути. Але яка країна готова сьогодні повністю відмовитися від закупівлі китайських іграшок, сувенірів, одягу, взуття? Який політичний лідер світового рівня бодай поставив це питання на суспільне обговорення?
Дотепер різноманітні олімпійські бойкоти ще жодного разу не дали політичного результату. Хоча більшість західних країн відмовилися взяти учать у Московській олімпіаді 1980 року на знак протесту проти збройної радянської інтервенції до Афганістану, Москва ще десять років не припиняла афганської війни. Бойкот системи апартеїду, який був гаслом протестних дій під час Олімпіади-76 у Монреалі, не призвів до швидкого падіння режимів расового приниження, аж поки, через 15 років після тих змагань, не змінилася державна політична структура Південно-Африканської Республіки.
Світлий олімпійський символ миру та братерства не завадив Гітлерові утвердитися при владі, провести у Німеччині Олімпіаду-36, а згодом і розв’язати Другу світову війну. Змагання 1972 року в Мюнхені запам’яталися колективним розстрілом ізраїльських спортсменів, Олімпіада 1968 року в Мехіко – кривавими вуличними сутичками... Олімпійський ідеал і далі залишається високою, але нездійсненною мрією, якої напевне треба прагнути, але нереально досягти.
Безумовно, варто домагатися уваги до проблем дотримання прав людини в Китаї, але не перебільшуючи при цьому ефективність раптового протесту. Вода камінь точить. Тож не факт, що за десять, двадцять років нинішня громадянська вимогливість не приведе, вкупі з іншими факторами, до відмови від дешевої дитячої праці в Китаї.
Проте самотужки олімпійський рух не здатний ставити й вирішувати політичні завдання. Приклад із майбутнього: на 2014 рік заплановані Олімпійські ігри в Сочі. Досить недалеко, у Чечні, вже багато років російська зброя знищує не лише бойовиків. Важко уявити, що політики всього світу скористаються з цієї нагоди й оголосять одностайний бойкот Москві, домагаючись права чеченського народу на самовизначення…
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №15 від 18 квітня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
