Дегенеративність сучасного українського телебачення давно вже виховала відповідні захисні функції організму, тож перебільшувати шкоду від провокативного рейтингового блазнювання під назвою „Великі українці”, виготовленого каналом „Інтер”, ніби й немає підстав.
Так, проект відкриває неймовірно звабливі горизонти для іронічних висловлювань. І можна було б написати, що внесок Наталі Могилевської у розбудову вітчизняної культури й духовності український народ цінує більше, ніж діяння якогось там преподобного Антонія чи Феодосія Печерського, – і на тому поставити крапку. Бо про що ж далі говорити?
Але автори „Великих українців”, вочевидь, задумували своє шоу не як комедійно-розважальне видовище, а саме як „соціальний проект”, тому йдеться про зовсім інший рівень відповідальності – передусім, звісно ж, моральної. Я розумію, що це слово у новітньому телевізійному жаргоні не менш розмите та невизначене, ніж поняття „українець”, але не можу спекатися власної симпатії до старожитностей.
Отже, народ визначив сотню великих українців, десятку – ще більших і тепер має назвати ім’я найвеличнішого. Перелік десяти імен, які потрапили до своєрідного фіналу, обговорювати немає потреби. Навіть без жодних голосувань і опитувань кожен міг би пошарудіти по кишенях, зазирнути до гаманця й приблизно зорієнтуватися, хто точно потрапить до „короткого списку”. Власне, якби процедуру визначення великих українців обмежили переглядом зображень на гривнях, це було б набагато чесніше, зрозуміліше і – ледь не забув – моральніше. Натомість, ускладнивши цей процес плебісцитом, творці „Великих українців” наступили не на одні граблі.
По-перше, ще на початку вони змушені були визнати, що „українець” – поняття абстрактне, а тому потребує тлумачень. І позаяк правильної відповіді на запитання „Хто такі українці?” ніхто з учасників вікторини не знав, довелося звернутись по „допомогу залу”. Мовляв, хай народ визначає, що воно таке – „українець”. Формальна логіка такого соломонового рішення суперечить здоровому глузду, але це тільки півбіди. В історії часто траплялось, що апелювання до „волі народу” слугувало за індульгенцію колосальних дурниць, ба навіть злочинів. З тим-таки успіхом можна запитати в народу, скільки буде два по два, але чи варто зважати на думку того 0,1% населення, що проголосує за варіант „два по два буде п’ять”? Творці „Великих українців” не лише побожно поставилися до безграмотності аналогічного „волевиявлення”, результатом якого стало, зокрема, 23-тє місце в рейтингу Володимира Леніна, але й цинічно ототожнюють цей сегмент громадян з усім народом.
Найгірше, що блюзнірське визнання „українськості” частини „великих” – лише дрібний наслідок набагато серйознішої вади. Не треба бути великим аналітиком, щоб розуміти: глядачі голосуватимуть за тих, про кого щось чули. Відтак з великою вірогідністю можна було прогнозувати, що до першої сотні потраплять сучасні поп-персонажі, політики, спортсмени, тобто люди з телеекранів та газетних шпальт. Друга категорія – традиційний набір постатей із підручників, прочитаних у середній школі. І ось на це немає ради. Різні покоління українців читали зовсім різні підручники. Ліквідувати ці глобальні освітні прогалини могли б творці „Великих українців” (якщо вже мова про соціальний проект). Власне, йдеться про невелике, але вкрай важливе хірургічне втручання, яке б унеможливило, з одного боку, присутність серед „великих українців” різного роду злочинців та українофобів, а з іншого – сприяло б бодай частковому вияскравленню забутих і незнаних постатей, про яких у радянських підручниках не писалося.
Один помітний крок у цьому напрямі ніби й зроблено: на сайті програми редакція розмістила близько 500 біографій видатних постатей. „Усі вони або мають українське коріння, або народились на території України, або своєю діяльністю зробили великий внесок у розвиток України”, – стверджують творці проекту. І ось у це криве дзеркало краще було б узагалі не зазирати. Я ніколи не зрозумію концептуальних міркувань, з яких у цьому переліку немає, наприклад, учених світового масштабу Агатангела Кримського чи Памфила Юркевича, зате є – крім одіозного Ілліча – ще й Лев Троцький, один із засновників РСДРП Борис Ейдельман і – увага! – навіть безпосередній керівник нищення українців голодом Лазар Каганович.
Зрозуміло, що такий „демократизм” творців рейтингу популярних на території України персон (а саме так варто було б назвати проект) заслуговує зовсім інших епітетів.
Насамкінець я все ж таки хочу висловити безнадійне сподівання, що все це – невдалий жарт, у якому народ виставили безграмотним і придуркуватим статистом, котрий шанує великого українця Леоніда Брежнєва, але нічого не знає про перекладача Біблії українською мовою Івана Огієнка.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №15 від 18 квітня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
