Ті, хто виступає за якнайшвидший вступ України у НАТО, мають рацію: Німеччина справді зіграла роль у тому, що Україні під час саміту НАТО у Бухаресті поки що відмовили у приєднанні до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі. Можливо, навіть гальмування німецьким канцлером руху Києва до північноатлантичного блоку було головним чинником відносної „невдачі” українського уряду на Бухарестському саміті.

Сприйняття такої політики у середовищі впливових коментаторів, м’яко кажучи, різне. Наскільки мені відомо, найрізкішу реакцію вона викликала у провідного західного фахівця з пострадянського простору, британського політолога українського походження доктора політичних наук Тараса Кузя. Гадаю, не буде перебільшенням назвати його статтю в газеті Kyiv Post від 3 квітня 2008 року „Німеччина проти прагнення Києва на Захід” – антинімецькою. Кузьо торкається болючих тем для німців, зокрема пише про німецький націоналізм та паралелі між до- і повоєнною східною політикою Німеччини.

Хоч я і німець, та, тим не менше, ставлюся з розумінням до мотивації Кузя та інших патріотів України: приєднання України до ПДЧ здавалося таким близьким на початку квітня 2008-го. І умовна відмова Альянсу викликала шок у багатьох друзів Заходу і особливо Німеччини у середовищі патріотичної української еліти.

Проте доктор Кузьо та інші шановані коментатори неправильно інтерпретують наміри Берліна, надаючи надто великого значення німецьким заявам щодо необхідності врахування російських інтересів. Німеччина справді має довгу історію „особливих стосунків” з Росією. Але ці часи, попри переконання багатьох російських політиків і інтелектуалів, давно минули. Щоправда, сьогодні Німеччина все ж грає роль такого собі „доброго поліцейського” у західній політиці щодо Росії. Але річ у тому, що реальна поведінка Берліна свідчить лише про одне – Німеччина лише ГРАЄ цю роль.

Колишній німецький канцлер Ґерхард Шредер, щоправда, сприймав роль „доброго поліцейського” щодо нинішнього російського керівництва занадто серйозно. Проте його сумнозвісний вислів про Володимира Путіна як про „кришталево-прозорого демократа” сьогодні достоту такий популярний жарт у Німеччині, як і у США опис Джорджем Бушем того, що він побачив, зазирнувши в очі Путіна. Участь Шредера у спільному підприємстві з „Газпромом”, яке він заснував, ще коли був канцлером, значною мірою дискредитувала його політику щодо Росії. Тоді як німецькі менеджери і підприємці справді мають чималі інтереси в Росії, політична й інтелектуальна еліта Німеччини так само розчарована Путіним та його політикою, як і державні та громадські лідери інших країн.

Проте канцлер Ангела Меркель відрізняється від свого попередника. Великою мірою завдяки її зв’язкам зі східнонімецьким дисидентським рухом ставлення Меркель до Путіна значно прохолодніше. У Меркель своє антирадянське минуле. Їй доводилося мати справу зі „Штазі”, східнонімецькою політичною поліцією, з якою тісно співпрацював Путін під час своєї служби у КДБ у Дрездені наприкінці 80-х.

Сьогоднішня позиція Німеччини, яка заявила, що на цей момент участь України у ПДЧ є передчасною, не пов’язана з якоюсь специфічною проросійськістю. Ця думка німецького керівництва радше викликана раціональною оцінкою наслідків, до яких призвела б участь України у ПДЧ. Адже й у ФРН відомо, що більшість населення України досі висловлюється проти членства у НАТО. Цифри у лютому місяці 2008 року були такими: 53% українців – проти і 21% – за. Це надто великий негатив, щоб починати серйозні дії щодо членства в Альянсі. Оголошення про участь України у ПДЧ призвело б до негайної мобілізації антинатовських сил та утилізації ними різних, досі поширених на теренах колишнього СРСР, міфів про НАТО – з непередбачуваними наслідками. Отже, сьогоднішнє приєднання України до ПДЧ завдало б більше шкоди її відносинам із Заходом, ніж реально наблизило б Київ до НАТО. Через поки що туманні перспективи вступу України до НАТО немає вагомих причин вступати через це у сутичку з Москвою.

Така сутичка Заходу й Росії могла б мати місце, якби населення України підтримувало чи принаймні не виступало б проти членства у НАТО. (І це передбачає, на мою думку, що подібний конфлікт був би виправданий щодо Грузії, де, здається, більшість населення – за вступ до Альянсу). Але на сьогоднішній момент незрозуміло, навіщо сваритися з Москвою. Якщо самі українці поки що проти НАТО, навіщо така метушня?

Росіяни могли б стверджувати (і вони вже це роблять), що Росія захищає не лише свої власні інтереси, а й більшості українців. З огляду на нещодавні результати українських опитувань, ці претензії не так легко відкинути.

Головний обвинувачуваний у цій історії – не Німеччина, а сам Альянс. Північноатлантичний блок зробив надто мало і надто пізно, щоб пояснити українцям, чим є НАТО. На цей час політичний і громадський дискурс України являє собою корумпований спадок радянських часів і все ще перебуває під впливом вигаданих стереотипів про Захід, які поширюють російські та проросійські засоби масової інформації та політичні публіцисти.

Нині все ще відчувається відмінність у європейському та українською розумінні природи й цілей НАТО. Через це західні спроби зближення України з НАТО сприймаються багатьма в Україні як свого роду тиск. Багато українців досі запитують себе: „Що саме представники Альянсу і лідери західних країн хочуть від нас?” Якщо НАТО не вдасться до активніших дій, щоб показати свою успішну історію та пояснити свої реальні функції українцям, блок і надалі відчуватиме брак підтримки в Україні. Тоді самі українці, а не Німеччина, опиратимуться вступу України до НАТО.