Президент же давав змогу кожному уявляти його відповідь такою, яка найбільше сподобається. А підстави сумніватися були. Під час своєї президентської кампанії тоді ще кандидат Саркозі досить прихильно казав про перспективу розглянути в майбутньому кандидатури Грузії та України на членство у НАТО та ЄС.
Втім, у світовій дипломатії існують такі деталі, що дозволяють уникати ілюзій. Коли відразу після заяви міністра Жана-П’єра Жуе Віктор Ющенко майнув до Парижа дізнатися, чому кандидатуру України публічно названо „передчасною”, після зустрічі двох президентів віч-на-віч український лідер вийшов з Єлисейського палацу до журналістів сам. Він усіляко переконував працівників пера, ніби „задоволений переговорами”. Але зумів навіть не прохопитися, чи зазнала змін французька позиція стосовно Плану дій щодо членства в НАТО для України. Отже, не домовилися...
Вже тоді в усіх, хто хоч би по складах читає між рядків дипломатичну мову, майже зникли сподівання на французьку підтримку. Залишалася крихітка надії на американську наполегливість. Проте у випадку з французами надто активна штатівська підтримка здатна, навпаки, зіграти негативну роль. Париж традиційно культивує певну дистанцію з Америкою. Отже, сподіватися випадало не так на Буша, як на Бога та щасливий збіг обставин.
Але з обставинами цієї весни Україні не поталанило. Коли українська дипломатія активізувала зусилля в пошуках західної підтримки до вступу в НАТО, Захід голосно сварився з Москвою через незалежність Косова. Більшість європейських країн, і зокрема Франція, уперше дозволили собі знехтувати московською позицією та вчинити всупереч Росії. На думку багатьох експертів, французький міністр у європейських справах Жуе невипадково заявив про „незрілість” української кандидатури саме наступного дня по відокремленню Косова. Виглядало так, ніби Росію поспішали заспокоїти, аби крок у протилежному від неї напрямку не видавався занадто різким.
Другим прикрим для України збігом у часі став внутрішній французький конфлікт навколо відправки додаткового військового контингенту до Афганістану, яку Париж сподівався презентувати НАТО як вчасну союзницьку підтримку. Того самого дня, коли Джордж Буш у Києві висловлював підтримку українцям, Ніколя Саркозі мав долати опір французької антинатівської опозиції в Національній асамблеї.
Депутати від соціалістів, комуністів та центристів домоглися дебатів з афганського питання, посилаючись на результати соціологічних опитувань, згідно з якими 68% французів – проти відрядження додаткового контингенту і тільки 15% – за. Проти нового військового проекту вартістю в €100-200 тисяч виступили не лише політичні опоненти Саркозі, а й праві політики, які не відчувають особисто до нього великих симпатій. З трибуни лунали звинувачення у „надмірному потуранні Америці” та „зрадливому відході від традицій незалежної політики Шарля де Голля”.
Тиждень тому результати місцевих виборів у Франції продемонстрували різке падіння популярності президента Саркозі. Він мусить, отже, ретельніше годити власному консервативному виборцеві, який не хоче абсолютного наслідування політичної лінії Вашингтона. Тож чом би не скористатись Україною, щоб довести свою незалежність від Америки? Долі забажалося, щоб у жертву було двічі принесено саме українські інтереси.
Поза тим, французька позиція продиктована не лише останніми подіями. Там, де Київ переважно імпровізує, намагаючись схопитися за дверцята потяга, стара та досвідчена Франція визначається за добре прорахованими власними політичними та економічними інтересами. Не в останню чергу – міркуваннями енергетичної залежності від російського газу.
Складна механіка переговорів з НАТО та конкретно з Вашингтоном про умови відновлення повного членства в Альянсі зобов’язує Париж до складної дипломатичної гри. Саме нині проробляється реформа французької системи оборони та безпеки, яку буде завершено в липні. Зокрема, планується скоротити на третину ядерний потенціал держави. За ініціативу з роззброєння Саркозі навзаєм сподівається здобути схвалення проекту суто європейської безпеки. Проте одностайної підтримки цього задуму ані в ЄС, ані в НАТО Париж не має. Україна ж ще не зуміла стати настільки впливовою і настільки переконливою в захисті власного проекту безпеки, щоб інші країни не сміли зневажити її пріоритети.
Одначе свіжий приклад бідного ресурсами, але наполегливого Косова свідчить, що нічого неможливого не буває навіть у світовій політиці. Роками Захід і чути не хотів про відокремлення бунтівної провінції. Але колективна воля косовських албанців виявилася сильнішою навіть за засадничий для ОБСЄ принцип непорушності кордонів. Зрештою, у французів також більшість не підтримує відновлення повного членства в НАТО. Але прикрі цифри не заважають французьким лідерам просувати власні безпекові проекти. Як і дорікати Україні за непереконливу статистику.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №13 від 04 квітня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений