Найчастіше можна почути таку відповідь: тому що „погано поінформовані”. Україні потрібна „потужна інформаційна кампанія”, повторюють як молитву журналісти, політики, експерти. Мовляв, українці досі сприймають Альянс у дусі радянської пропаганди як „ворожий агресивний блок”, а тому не хочуть вступу до такого миролюбного й дуже потрібного Україні об’єднання, яким воно є насправді. Треба лише розплющити їм очі, й вони відразу почнуть його любити. Справді?
Звичайно, ні. Так можуть говорити лише ті, хто недооцінює свій народ і його спроможність самостійно мислити й робити висновки. Безумовно, українці мало знають про НАТО і більше знати їм не завадить. Але вони знають про НАТО достатньо, щоб його не любити. І справа тут не в радянській пропаганді, яка виявилася дуже живучою. І навіть не в російських ЗМІ з їхньою антинатовською істерикою. Проблема в самому НАТО.
Україна зібралася вступати до Північноатлантичного альянсу в той момент, коли він виглядає найменш привабливо, майже безпорадно.
В Афганістані, де війська НАТО очолюють миротворчу місію, фактично триває війна з талібами. Навіть у самому НАТО відверто говорять про ризик втратити Афганістан, а повідомлення про теракти й загибель солдатів надходять мало не щотижня. Лише торік у горах Гіндукушу загинуло понад 220 іноземних вояків. Можна зрозуміти, які емоції це викликає в українців, котрим у спадщину від СРСР дістався „афганський синдром”.
Ще гірша ситуація в Іраку. Хоча там поки немає військ НАТО, дискусія про відправлення їх туди ведеться, і не виключено, що колись це станеться. Що б там не казав президент США Джордж Буш про те, що „світ став безпечнішим” після повалення п’ять років тому режиму Саддама Хусейна, щоденні повідомлення з Багдада про криваві теракти наводять на зовсім інші думки.
Крім того, українці добре пам’ятають, що США та їхні союзники почали війну з Іраком, проігнорувавши ООН, не кажучи вже про відверто надумане обґрунтування. Коли такі речі дозволяє собі провідна країна НАТО, це кидає тінь на весь Альянс. Як тут не згадати ще й війну НАТО в Югославії 1999 року, яка теж не була зразком поваги до міжнародного права.
А про те, що США грають першу скрипку в НАТО, не треба довго розказувати. Шкода лише, що деякі експерти в Україні намагаються замовчувати цей факт. Мовляв, НАТО об’єднує 26 країн-членів, які спільно ухвалюють рішення, а кожна країна сама вирішує, чи приєднуватися їй до тих чи інших операцій НАТО. Формально це так, але США мають величезний вплив в Альянсі, який не можна недооцінювати.
Нещодавно його відчула на собі Німеччина, коли глава Пентагону Роберт Ґейтс у незвично недипломатичній формі зажадав розширення мандата місії бундесверу в Афганістані. Йдеться про приєднання німецьких десантників до активних бойових дій з талібами на півдні країни. Уряд ФРН відповів категоричним „ні”, але ж це Німеччина – третя за економічним потенціалом країна світу й давній союзник США. Чи вистачило б у керівництва України сил вистояти під тиском США, якби Вашингтон, у разі вступу України до Альянсу, зажадав відправлення українців до Афганістану, Іраку чи іншої гарячої точки? Дії українських політиків у минулому дають підстави сумніватися. А якщо ще Америка пообіцяє гроші…
Жодна інформаційна кампанія не зробить НАТО привабливим для українців, поки з Кабула та Багдада надходитимуть повідомлення про теракти проти іноземних військових, а США й далі вестимуть агресивну зовнішню політику. Погрози на адресу Ірану не дають підстав для оптимізму. То що ж за таких умов робити Україні? Забути про НАТО до кращих часів?
Ні, це було б неправильним висновком. Україні треба йди до НАТО, вже хоча б тому, що це прискорить її вступ до Європейського Союзу й допоможе реформувати Збройні сили, які, якщо вірити приватним розповідям військових, фактично розвалюються. До речі, Україна збирається незабаром перевести армію на професійну основу. Тож у разі вступу до НАТО участь у місіях Альянсу братимуть професіонали, які свідомо зробили свій вибір і отримують гроші за те, що ризикують життям. Ось про що треба розповідати українцям у ході інформаційної кампанії.
Шлях України до НАТО не обов’язково має початися вже на квітневому саміті Альянсу в Бухаресті. Можливо, для самої України було б краще зачекати і розібратися зі своїми внутрішніми проблемами. Не варто намагатися робити все одночасно: вступати до НАТО і ЄС, реформувати Конституцію, проводити вибори. Ці речі занадто серйозні, а українська демократія занадто слабка, щоб вистачило часу і вміння зробити це як слід, а не як завжди.
А приєднання України до ПДЧ (Плану дій щодо набуття членства в НАТО) можна перенести на наступний рік, коли НАТО святкуватиме ювілей – 60 років. Принаймні тоді у США буде новий президент з новою зовнішньою політикою. Але це вже інша тема.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №12 від 28 березня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
