На минулому тижні він пообіцяв загнати її у підпілля. Одразу скажу, що не вітаю торгівлю тілом, і мені не дуже подобається, коли повторюють, що українки становлять чи не найбільшу етнічну групу з дівчат, які обслуговують багатих європейських чоловіків за гроші. Проте нещодавно я змушений був змінити своє ставлення до цієї справи. Не скажу, що тепер я однозначно за, але принаймні не проти легалізації проституції.
Днями один знайомий бізнесмен з провінції розповів досить давню історію, як він, їдучи в Києві Окружною дорогою, зупинився на вимогу дівчини. Та нахилилася до нього, мило всміхнувшись, і каже: „П'ятдесят гривень”. Він спершу не второпав, бо вона була симпатична, вбрана зі смаком й мала інтелігентну мову, але потім до нього дійшло. Дівчина йому сподобалася, і він виявив слабкість – согрішив із нею.
Ба більше – дівчина сподобалась йому просто по-людськи. Вони розговорилися і вона йому повідала жалісливу історію про те, що приїхала до Києва з провінції, що в неї є освіта і чоловік-алкоголік, а ще вона має двох маленьких дітей, яких треба якось годувати. Удома, виявляється, роботи для неї немає, а в Києві – нічого не вдієш – довелося зайнятися тим, чим вона займається.
Добрий бізнесмен вирішив допомогти їй вирватися з цього багна. Запропонував своїй новій подрузі стати секретарем-референтом у його київському офісі, який він саме тоді відкривав. Він вважав, що жінка справді володіє достатньою культурою, інтелектом і освітою для такої роботи. Уточнивши, скільки вона отримує на дорозі, запропонував їй адекватну зарплату. Після деяких вагань та погодилася. Та вже через три дні роботи вона заявила своєму працедавцеві-добродійникові: „Ти знаєш, мені сидіння в офісі від дев'ятої до шостої не до душі. Не можу я стирчати на одному місці”. І повернулася на Окружну. За його висловом, він просто „охрінів” від такого повороту.
Не сумніваюся, що десь існують і Христі з роману Панаса Мирного „Повія”, і Сонечки Мармеладови з роману Федора Достоєвського „Брати Карамазови”, яких життя загнало-таки у безвихідь. І, звичайно, організації, що воюють з торгівлею жінками – „Карітас Україна”, La Strada й інші, – роблять благородну справу. Сумнівів бути не може: насильницьки продана жінка відчуває набагато більший шок, ніж ми з моїм знайомим бізнесменом після вищеописаної історії. Але суспільство має усвідомити, що собою торгують не тільки через насильство або безвихідну ситуацію.
Отож замість заганяти проституцію у підпілля, не зле врахувати й інший досвід. Наприклад, у Голландії жінки легкої поведінки платять податки і мають право на пенсійне забезпечення, а також проходять обов'язкове медичне обстеження, щоб не заразити своїх клієнтів. В Амстердамі довго боролися з проституцією, яка виникла тут ще в ХІІІ ст., а потім махнули рукою – в середині ХVІІ ст. її дозволили.
Ремесло жриць кохання повністю або частково легалізоване також в Німеччині, Франції, Австралії, Таїланді, Туреччині, Латвії та багатьох інших країнах. А ще в чималій кількості держав це питання обговорюють і готують його легалізацію. Не думаю, що ми повинні сліпо копіювати їхні дії, але принаймні варто взяти це до уваги і зробити власні висновки.
Я погоджуся з тими, хто скаже, що це огидно, що це бридко, що це суперечить етичним нормам. Але запитаю у них: а нинішній стан жінок на Окружній дорозі хіба не суперечить усім цим нормам? Якщо не подобається нідерландський досвід, то можна вирішувати цю проблему іншим способом. Але варто відмовитися від застарілого уявлення, що торгують своїм тілом винятково жертви соціальних обставин.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №12 від 28 березня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
