Тепер Росією управлятиме прем’єр-міністр, а президента Росії використовуватимуть хіба що для церемоній і прийняття вірчих грамот у послів. У прем’єр-міністра і так достатньо повноважень, щоб керувати країною, а коли вже у кабінеті глави держави опиниться сам Путін, проблем взагалі не буде…

Насправді ж ситуація виглядає такою зрозумілою тільки тим, хто намагається скласти своє враження про Росію з випусків новин державного телебачення чи з розмов у кабінетах депутатів Державної Думи – тобто людей, які нічого не вирішують і радше є дрібними клерками, аніж справжніми депутатами. Не забуваймо: практично всі західні журналісти, які працюють сьогодні у Москві, мають саме ці джерела інформації – телевізор і депутатів. Однак змушені грати у компетентність, щоб залишатися у затишному світі своїх корпунктів. Додамо до цих коментаторів набундючених західних політологів, які просто відрізані від реальної інформації про те, що відбувається в країні, – й інформаційна перемога Кремля над реальністю буде забезпечена.

Однак якою тоді є реальність? Замість того щоб знайомити читача із власними висновками, я міг би запропонувати йому почитати останнє число журналу „Элита общества”, що його можна знайти у найшикарніших ресторанах і кафе Москви та Рубльово-Успенського шосе. Відвідувачам цих чудових закладів нема що приховувати один від одного – отже, серед глянцевих фотографій церемоній і прийомів за участю найавторитетніших осіб з російської еліти часопис пише про небезпеку кланової війни, що розпочалася з процесом передання влади, про неминучі кризові явища в політиці і економіці – попри височенні нафтові ціни.

З автором цієї статті в „Элите общества” я схильний погодитися більше, ніж з російським телебаченням. Хоча б тому, що він пише для тих, хто телебачення не дивиться, а лише віддає накази теленачальникам і дикторам. Так, кланова війна розпочалася. І не з обранням Дмитра Медведєва президентом Росії, а в період боротьби за спадкоємність. Медведєв справді близька до Путіна людина, чиновник, який працював із ним, починаючи з часів Петербурга. Але він – „гидке каченя” для Путіна. Президент завжди віддавав перевагу іншим. На посаді керівника адміністрації хотів бачити Дмитра Козака, власним спадкоємцем – Сергія Іванова.

Своїми досягненнями Медведєв зобов’язаний іншим людям – соратникам екс-президента Бориса Єльцина. Колишній глава адміністрації Єльцина і Путіна Олександр Волошин разом із бізнесменом Романом Абрамовичем забезпечили йому місце глави адміністрації президента після відставки самого Волошина. Медведєву допомогли вистояти у протистоянні з кандидатом „силовиків” Івановим і не впасти у відчай, коли Путін визначився із спадкоємцем. Як це часто було у часи путінського президентства, „всесильному” довелося змінити думку.

Але це ще не означає, що медведєвське президентство буде простим. Навпаки, він стає заручником боротьби тих, хто допоміг йому стати главою держави, з тими, хто втрачає владу після переїзду Путіна в Білий дім. Ситуація і справді безпрецедентна. Ніколи ще у російській політичній історії глава держави не відходив на другу роль, намагаючись при цьому залишитись при владі. До того ж сама логіка президентської посади особливих шансів прем’єру не дає – у Росії традиційно поважають того, хто у Кремлі.

Логічним виходом з протистояння був би дуумвірат. Не випадково ж Путін і Медведєв останнім часом з’являються разом практично на всіх офіційних церемоніях. Однак повірити в реалістичність такої схеми важко. Це поки що вони вдвох. Поки один – ще президент, а другий – поки що ні. Але за короткий час все зміниться. Вже зараз очевидно, що домовитися буде непросто. На останній нараді з керівниками фракцій російського парламенту президент Медведєв розповідав, що спільно з майбутнім прем’єром працює над новою структурою влади, а президент Путін повідомив, що не має на це часу – бо завантажений щоденною президентською роботою…

Та й історичний досвід не на боці „дуумвірів”. Адже в радянській історії також були ситуації правління разом. Голова Раднаркому Олексій Риков, спадкоємець Леніна, правив разом із генеральним секретарем ЦК партії Йосипом Сталіним. Голова Ради Міністрів СРСР Георгій Маленков, спадкоємець Сталіна, – разом із першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим. Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін, спадкоємець Хрущова, – разом із генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим. Чи варто нагадувати, що найвдаліше спільне правління закінчилося для Косигіна, який зберіг і прем’єрську посаду, і місце в політбюро – все, окрім влади. Рикова просто розстріляли, Маленкова виключили з партії. Читач і не повірить, що саме Маленкова та наступного радянського прем’єра Миколу Булганіна вважали в СРСР „вождями”. Як і того ж Рикова. В успіх Сталіна і Хрущова не вірили, а дарма – логіка посади створює можливості для боротьби навіть тим, хто спочатку перебуває на других ролях. І не тільки для боротьби, а й для перемоги.

Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №11 від 21 березня 2008 року. 

Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений