І хоча вплив кожного з цих чинників різний, можна упевнено стверджувати, що утримати інфляцію цього року в межах запланованих урядом 10% буде надзвичайно важко, якщо взагалі можливо.

Прогнозуючи інфляцію на 2008 рік, можна стверджувати, що значна її частина все ж буде імпортована. Йдеться про ріст цін на сільськогосподарську продукцію в усьому світі: вони й надалі зростатимуть з огляду на попит, що підвищується в усьому світі, за умови доволі стабільного виробництва. Звісно, не всі країни є однаково вразливими, адже в більш розвинутих частка харчових продуктів не перевищує 15% споживчого кошика, як, наприклад, у країнах Євросоюзу.

Для України ж, де харчі зазвичай становлять більш ніж половину щомісячного бюджету споживача, проблема імпортованої інфляції може бути набагато серйознішою.

До імпортованої інфляції, що становить небезпеку для української економіки, варто віднести й постійне здорожчання енергоресурсів, що відбувається незалежно від нас, бо є об’єктивною реальністю в усьому світі. Знизити вплив цього чинника в короткостроковій перспективі практично неможливо.

З огляду на все це, теперішня виплата заощаджень колишнім вкладникам Ощадбанку СРСР – все ж куди менш суттєвий інфляційний чинник для економіки. Мова йде про те, що 8 млрд. грн., які закладені в бюджет для таких виплат на цей рік, становлять менш ніж 1% прогнозованого валового внутрішнього продукту. До того ж це разові виплати, і ймовірність того, що ці гроші населення відразу пустить на поточне споживання, доволі низька.

Населення радше надасть перевагу заощаджуванню отриманих коштів і не пожвавить своєї купівельної активності. Про це також свідчить і досвід інших країн колишнього Радянського Союзу, які в той чи інший момент здійснювали подібні виплати.

Досвід цей, варто зазначити, не вирізнявся особливою вигадливістю. Загалом країни пішли двома шляхами. Перший – як в Росії – коли вкладникам просто виплачували певну суму. Другий – коли люди отримували компенсації не „живими” грішми, а у вигляді різноманітних цінних паперів. Здебільшого це були сертифікати, які можна було використовувати лише для певного роду інвестицій. У такий спосіб повністю розв’язали проблему інфляційного тиску на економіку країни.

Саме таким шляхом пішли країни Балтії, і цей підхід має багато переваг порівняно з першим, готівковим. При цьому, однак, потрібна жорстка політична воля, аби не тільки розв’язати старий радянський конфлікт про активи Ощадбанку, а й провести додаткову ґрунтовну підготовчу роботу з випуску подібних сертифікатів та розробити механізми їхнього використання.

Копіювання прогресивного прибалтійського досвіду навряд чи було б можливим в Україні, беручи до уваги бажання уряду якнайшвидше здійснити ці виплати, аби показати свою спроможність виконати передвиборні обіцянки. До того ж низький потенційний рівень довіри населення до подібних паперів, з огляду на негативний досвід приватизаційних сертифікатів, навряд чи збільшить кредит його лояльності до уряду.

Отже, можна стверджувати, що виплати колись втрачених заощаджень вкладників провадяться саме так, як це можливо зробити за нинішньої політико-економічної ситуації в Україні. З огляду ж на наявність інших імпортованих чинників, що безперечно спровокують інфляцію цього року, сам факт виплат є чи не найменш суттєвим з них для економіки.

Якщо ж брати до уваги політичну складову, цей крок матиме значно більше позитивних моментів, аніж його економічна доцільність. Здається, це й переважило всі економічні аргументи проти такого кроку, про які уряд певне мав знати.

Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №2 від 18 січня 2008 року. 

Передрук колонок, опублікованих у журналі НОВИНАР, заборонений