Останні кілька тижнів ціла Франція лише про те й думала. Ніколя Саркозі не тільки майже втричі підвищив власний заробіток [€19 331 замість €7084], а й – уперше в історії – затвердив президентську ставку парламентським голосуванням.
Народ замислився. Якщо в державі купівельна спроможність населення нехай повільно, але постійно падає, то чи морально матеріально заохочувати лише самого президента? І до кого, власне, його варто прирівнювати: до лідерів сусідніх держав чи таки до рідних виборців? А коли вже підтягати президента до чужих стандартів, то чому б до них-таки не підвищити і решту бюджетників? Адже й середня зарплатня у США, Великій Британії та Німеччині більша, ніж у Франції, і рівень життя – дещо вищий...
У французів загалом не заведено відверто зазирати до чужої кишені. Навіть до президентської. Або ж – тим більше до президентської. Про місячну платню керівника держави Франція уперше на повний голос почула саме від Саркозі, який, виявляється, опинився в набагато гірших фінансових умовах, аніж Джордж Буш, Анґела Меркель та Ґордон Браун. Відтак, з ініціативи президентської адміністрації, Національна Асамблея цими днями нехай не дорівняла, але суттєво наблизила щомісячні доходи свого президента до рівня його успішніших колег.
Нова публічність у делікатних грошових питаннях виглядала б зовсім по-революційному, якби не один нюанс. Французька політична практика передбачає, що президент із власного гаманця практично ніде та ні за що не платить. Навіть подарунки друзям на день народження досі оплачувалися державним коштом. А також – велика частина гардеробу, житло, харчі, відпустки...
„Генерал де Голль таким не був, він платив за себе сам: за обіди, відпочинок, власні речі, – пригадують французькі колеги. – Але його наступники запровадили якийсь монархічний підхід до президентських витрат. До речі, аж до цього часу французький президент визначав свою платню одноосібно, без жодних узгоджень та інституційних затверджень”.
Німецька, англо-саксонська та північно-європейська традиції відмінні від французької. Особисті й професійні витрати настільки чітко відокремлені, що за помилкову купівлю службовим коштом різдвяних дрібничок можна позбутися міністерської посади. Німецький канцлер та британський прем’єр, може, й мають високу зарплату в цифровому еквіваленті. Але особисті витрати вони покривають самостійно. Французи ж у цьому сенсі досі практикували певну поблажливість, більш зрозумілу для країн з недосконалою, ніж із розвиненою демократією.
Втім, поодинокі спроби дізнатися про виняткові умови президентського побуту робилися. Депутат-соціаліст Рене Дозьєр видав за часів президента Жака Ширака книгу „Секретні кошти Єлисейського палацу”. Сьогодні Дозьєр – у перших лавах тих, хто критикує Саркозі. „Мабуть, недешево обійшлося президентське розлучення, завеликі аліменти запросила колишня дружина”, – іронізував він у кулуарах Національної Асамблеї, уникаючи публічного, перед камерами, обговорення особистого життя керівника держави.
Критики президентського підвищення наголошують, що обіцяна прозорість не є повною. Бо ніде не чути, щоб хтось скасовував президентські привілеї. Або пообіцяв таке зробити. Або призначив відповідний аудит усіх отих персональних кухарів, безплатних відпочинків, державного житла... „Французька винятковість” полягає в тому, що певний республіканський романтизм, потужний бунтарський дух цієї нації у дивний спосіб переплетені зі справді монархічними елементами політичної практики.
Тим часом міжнародна преса, акредитована в Парижі, шукає в цьому шарварку новацій та емоцій переконливі аналогії. Найчастіше наводять паралелі зі Сполученими Штатами, де тему грошей обговорюють без зайвих комплексів. „Франція американізується”, – вкотре зауважили колеги в день затвердження парламентом нової президентської платні.
Але найцікавіше порівняння, мабуть, зробив колега з італійського часопису „Реппубліка”. Він зіставив заробітки реформатора Саркозі й генерального директора середньої транснаціональної компанії з 10 тисячами найманих працівників. З цього виплило, що директор має вп’ятеро чи й ушестеро вищу зарплату. „То хто керує світом – політики чи потужні міжнародні фірми?” – розмірковує італійський журналіст, не пропонуючи однозначних висновків.
Отже, під впливом чи без впливу Америки, французи обговорюють нині теми, торкатися яких ще місяць тому вважалося поганим тоном. Світ змінюється, суспільні звички – також, і це, напевно, добре. Проте химерний монархічний елемент французького життя так швидко не зникає. Попри зусилля не одного покоління реформаторів, абсолютистська традиція далі виявляє себе в „президентоцентричності” французької державної машини, яка на звалище історії не поспішає.
Цю колонку опубліковано у тижневику НОВИНАР № 13 від 12 листопада 2007 року
Відповісти
