← Попередня

12345

Наступна →

Коли у місті починає плавитися асфальт, а у людей – мозок, коли робота перетворюється у реальне пекло через відсутність кондиціонера, а нічні битви з комарами та духотою остаточно набридають, всі вирушають на море, точніше до залізничних та автобусних касВихопити отут квитки, які подарують їм такий бажаний відпочинок, однак, вдається не всім, адже каси у літній період перетворюються у справжній полігон бойових дій – люди, які знаходяться тут постійно, аби купити, продати та наварити, вишиковуються у чергу не гірше за військових на параді. Кожен у цій черзі по-своєму унікальний: один хоче купити квитки на завтра, сподіваючись на вдачу, інший, який сподівається тільки на себе, приїхав за 40 днів до від’їзду, аби купити все заздалегідь, третій стоїть вже 4 день, очікуючи на те, що саме сьогодні з’явиться омріяний квиток, а комусь взагалі потрібно 6 квитків – бажано до 3 вагону і так, щоб всі поруч і не біля туалету, причому 4 з них – нижні полки і 2 – верхні (бокова і плацкартна).
Касири уважно вислуховують всі побажання, а потім видають сакраментальну фразу: «Вибачте, квитків немає..». Туриста, зрозуміло, така відповідь не влаштовує і він починає діставати всіх оригінальними фразами, на кшталт: «Точно немає? А будуть? А коли будуть? А резерв квитків у Вас є?»
Коли всі ці запитання залишаються без відповіді, людина вмикає фантазію та починає шукати можливості доїхати до Одеси через Київ або до Сімферополя через Дніпропетровськ, чи взагалі впадає у крайності і купує квитки до СВ, витрачаючи чи не всю свою зарплату, або до загального вагону, обрікаючи себе на страшне випробування (той, хто не їздив по самій спеці у переповненому загальному вагоні, в якому було розбите вікно, не знає, що таке справжнє життя!).
Купивши з горем пополам квиток, людина починає збиратися у дорогу – бігати по магазинам у пошуках нових речей, в яких можна буде дефілювати на набережній, купувати книжки, з допомогою яких легше вбивати час на пляжі, та з величезною увагою перечитувати прогнози погоди на час поїздки. Результатом цих зборів стають величезні сумки, в яку акуратно попрасовані речі запихуються ледве не ногами, аби все влізло. У поняття «все» включається: 5 суконь, 150 футболок, 4 пари взуття, 8 рушників та цілий полк шкарпеток (найголовніше, тобто плавки, при цьому як завжди забувається). Той факт, що одягнути увесь цей гардероб за 3 дні перебування на морі нереально, при цьому абсолютно не враховується, адже на перше місце виходить принцип «А може знадобиться».
Якщо додати до цих сумок ще й величезні пакунки із продовольчими припасами, яких має вистачити на цілий тиждень, то стає зрозумілим, що «доставка» усього цього добра на залізницю стає неабияким задоволенням. Його доводиться, зазвичай, відчувати на собі чоловікам, які наче ішаки, тягнуть на собі ці торби, проклинаючи такий початок відпочинку та вислуховуючи причитання дружини, яка тільки те і робить, що згадує, що вони щось забули, та підганяє нещасного фразами: «Давай швидше, бо не встигнемо!». При цьому до поїзда залишається ще години 2, але страх запізнитися вбиває у жінок усяку логіку, через що вони у таких випадках наводять фантастичні аргументи – «А якщо у місті буде пробка, маршрутка затримається, син захоче у туалет, а поїзд поїде раніше?» . Через те, що поїзди не те, що раніше, а навіть за графіком не їздять, усьому сімейству, як правило, доводиться в результаті кукувати на вокзалі у оточенні бомжів та алкоголіків, набираючись сил для наступної дії дійства, що розігрується вже у самому вагоні.
У ньому завжди збирається цікавий контингент – юрба школярів, що їдуть до дитячого табору і заповнюють увесь простір довкола своїми криками, кілька молодих компаній, які відразу починають пити – за від’їзд, зустріч та вдалу подорож, мама з маленькою дитиною, що кричить від кожного колихання вагону, бабусі, які голосно хроплять, та мужики, які постійно бігають курити та хлопають дверима. Доповнює увесь цей цирк-шапіто веселий провідник, який спочатку намагається нав’язати тобі у попутчики якогось зайця, а потім бігає через кожні 3 хвилини по вагону, впарюючи всім чай (до речі, деякі більш прохавані провідники відразу кажуть пасажирам, що кожен з них має неодмінно випити стакан цього магічного напою).
Зрозуміло, що заснути у цьому каскаді звуків дуже важко, особливо якщо врахувати духоту, запах шкарпеток сусіда та «вміння» машиніста розпочинати рух поїзда майже непомітними ривками, від яких ось-ось здається злетиш з полки. Тому лише за пару годин люди, втомлені біганиною та спиртними парами, таки засипають – щоправда ненадовго, адже наступного дня треба прокидати надзвичайно рано, аби прорватися до туалету та навести красу на пом’ятому обличчі (до речі, те від таких косметичних операцій зазвичай стає ще більш «привабливим»).
Першими на собі відчувають цю красу безстрашні люди – симферопольські водії, ладні позмагатися з самим чортом за парочку клієнтів. Вони з усіх боків налітають на туристів та починають зазивати їх у свої «комфортабельні та швидкі» маршрутки. При цьому вони клянуться, що лишилося лише пару місць і маршрутка ось-ось поїде (зазвичай, хвилинок так через 25, бо рамки часового відрізку «ось-ось» визначає сам водій), а також обіцяють доставати туриста у найкраще місце на Землі. Із цим пунктом в більшості також не все чисто, адже селище Рибаче або Ніколаєвка під це визначення, ну аж ніяк не підходять: тишу та спокій тут, безумовно, можна знайти, а ось за розвагами, «бурхливим нічним життям та тусами» доведеться їздити до Севастополя чи Алушти, що зовсім не прикольно.
Єдине, у чому симферопольські водії ніколи не обманюють, так це у тому, що їхати вони будуть дійсно швидко. Від цього їхнім пасажирам, щоправда, не легше, адже коли ці «Аси», перемагаючи закони фізики, несуться на скаженій швидкості по вузьким гірським дорогам, то думаєш лише про те, як би доїхати живим та не показати присутнім, що ти їв на сніданок.
Саме через цей факт місцеві аборигени, а також обережні та прохавані пасажири, за можливістю, їздять до моря на тролейбусі, в якому хоча і трохи довше, але безпечніше та дешевше (якихось 7-10 гривень). Цей вид транспорту, однак, також має один вагомий недолік: тролейбуси постійно ламаються, причому, як правило, десь у «живописній місцевості» в кілометрах 20 від Сімферополя. Останнього разу, коли я їхав на «рогатому» до Алушти, мені довелося двічі робити пересадки через поломки тролейбусів та штовхати разом з іншими пасажирами чоловічої статі один з них метрів так 50 під гору, аби воділа, який забрався на кришу, міг збити палкою з проводів якусь фігню, що заважала нам рухатися далі. Зі сторони це виглядало так кумедно, що поруч зупинялися автівки, з яких люди аж випадали зі сміху, аби сфотографувати нашу титанічну працю та відчайдушні розмахування дрином, якими водій всіх веселив хвилин 15. Саме у ту мить я зрозумів, що найкращим транспортом для поїздок по Криму є, безумовно, автомобіль – звісно, якщо він справний та як слід заправлений, бо у іншому випадку сміятися будуть вже пасажири того ж тролейбуса, коли побачать на одному з перевалів зламану машину та розчарованого водія, для якого відпочинок закінчився, не розпочавшись…
Однак полишимо транспортну проблему та перейдемо до другої частини «мармезонського балету» - поселення туристів. Вона починається так само на вокзалі (автомобільному) і є по суті черговим лохотроном для приїжджих – цього разу вже тітоньки та бабусі - «божі одуванчики» виснуть в тебе на руках, пропонуючи поселитися на їхній квартирі, з якої до моря 5 хвилин (якщо бігти галопом напростець через гори) і в якій можна сховатися від всіх на світі (окрім самої господарки, яка постійно буде приходити та капати на мозки, що можна брати, з чого їсти та як ходити до туалету). При цьому вони за ці ось «райські» умови проживання (тобто, систему «майже все включено, якщо доплатиш») заламують таку ціну, що аж самому починає хотітися займатися здаванням квартир у Криму. А що – класний бізнес, тільки ось не завжди безпечний, бо туристи можуть і вламати, якщо замість обіцяного «супер-пупер» опупеного люксу опиняться у результаті в брудному «сараї», в якому вже «проживає» 2 десятки невдах.
Але будемо вважати, що Ви щасливчик і Вам поталанило знайти класну хазяйку, якій по боку, де її квартирант блукає до 2 ночі, як заправлене в нього ліжко та яких політичних поглядів він дотримується. У такому разі перед Вами постає наступна проблема – де купити плавки, які забули вдома, а також харчі та горюче смазочні матеріали, щоб відзначити приїзд та привести до ладу розшатану нервову систему. Похід до супермаркету або на ринок, однак, не тільки не заспокоює, а навпаки ще більше виводить з себе, бо ж ціни та нескінченність людських черг біля кас у деяких курортних містах просто вражає…
До речі, так само як і практика платних пляжів, завдяки якій туриста в черговий раз змушують платити. Причому не зрозуміло «за що», адже чистота на них та рівень обслуговування такий же, як і на безкоштовних, тобто ніякий. Та і людей там натикано стільки, що знайти собі місце доволі проблематично – ну, а «креветочникам» та «солодко трубочникам» взагалі доводиться ходити тут ледве не по головам людей, аби впарити комусь свою (перекуплену у трьох посередників) продукцію. Зробити вони це намагаються за тією з схемою, що провідники, водії та тітоньки на вокзалі: постійно маячать перед очима та з усіх сил горланять, що в них найкращий товар на всьому пляжі, бо він, наприклад, свіжий (і це на 6 час торгівлі!), холодний (хоча і утримується у звичайній сумці на страшенній спеці) або корисний (бактерії не беруться у розрахунок, бо ж, в принципі, те, що рибина впала кілька разів на каміння, не так вже і страшно). 
В цілому можна сказати, що всі працівники сфери послуг у Криму відзначаються наступними рисами характеру: наполегливість (як б, наприклад, не зміг цілий день з усмішкою на вустах зазивати туристів до себе у кафе «покушать»), комунікабельність (на ринку тебе можуть змусити повірити у необхідність купівлі навіть найдурнішої речі на світі – як то кажуть, «на згадку»), а також хитрість (бажаючи спуститися з Ай-Петрі, я підійшов до таксиста, аби дізнатися його ціну – той спочатку погодився їхати за 200 гривень з людини, а коли побачив, що я відходжу, згадав, мабуть, про гостинність і зі словами «тільки для тебе, шановний» скинув суму до 40).
Туристичні маршрути то взагалі тема для окремого розговору, адже і тут своїх приколів вистачає. По-перше, як легко можна здогадатися, у всіх місяцях, де часто ступає нога туриста, сидить «молодець» з касовим апаратом, який старанно слідкує за тим, аби кожен бажаючий побачити водоспад, стежку Голіцина чи якусь «таємничу груду каміння» придбав квиток на право зробити це. По-друге, десь поруч постійно тусується «воділа-безбаш» на Уазику, який може врятувати Вас від виснажливого маршу до наміченої мети, а також змусити забути про неї на певний час та допомогти згадати за лічені хвилини усе своє життя (той, хто їздив на Джур-Джур з Васьком мене зрозуміє). По-третє, не можна довіряти більшості легенд, які розповідають Вам місцеві – ці, прохвости, і не таке ще можуть вигадати, аби заманити до себе туристів та допомогти їм розстатися із грошима : особисто я так і не зрозумів, якого чорта пан Голицин ходив цілими днями по скелям, витоптуючи свою славнозвісну стежку, - невже йому взагалі нічим було займатися? Ну, і в четверте, будь-який туристичний об’єкт Криму можна відвідати «на халяву» - для цього потрібно лише трохи уяви та наполегливості: так, до Херсонесу можна потрапити, перелізши через паркан з допомогою спеціальної «туристичної» драбини, до музеїв можна пройти безкоштовно, розповівши байку про те, що ти є молодшим співробітником Донецького краєзнавчого музею, а на Ай-Петрі можна піднятися та спуститися самотужки, якщо запастися десятком міцних словечок та кросівками, а також вмінням гальмуватися із допомогою дерев. 
Подібна економія дає можливість «туристу» приберегти кошти для найважливішого етапу подорожі – вечірньої прогулянки по набережній, у ході якої ті йому знадобляться, адже саме у цьому місці на полювання за грошима збираються приборкувачі вогню, майстри афрокосичок, спеціалісти з кидання та стріляння, а також «аси велоспорту», які пропонують всім спробувати повторити їхні трюки. На набережній обманювати туристів починають не тільки люди, а й машини – «боксери», «терези», що вимірюють зріст та вагу бажаючих, яким ті відомості, в принципі, 300 років як потрібні, а також агрегат, що складається з молотка та частини, по якій б’ють, аби визначити силу удару (на ньому замість слів «слабак», «бугай», «детина» я б написав одне єдине слово «ідіот», аби воно висвітлювалося при кожному ударі, незалежно від того, якої сили він був).
Якщо до цього переліку «розводящих на бабки» розваг додати фото сесії у розкішних сукнях та з тваринами, а також караоке - виконання улюблених «Куполов» та стрибки на батуті, то стає зрозумілим, що втримати гроші у кармані в Криму дуже важко, бо ті постійно намагаються перекочувати до рук «організаторів свята». У зв’язку із цим остання частина відпочинку - від’їзд до дому – перетворюється на справжню муку: придбання вина та подарків близьким відкладається до кращих часів, а харчовий раціон суттєво урізається, через що до нього вже не потрапляє пахлава медова, абрикоси та пиріжки, які наостанок намагається впарити колишнім відпочиваючим торгова «братва» у Мелітополі, що є для мене останнім символом кримського відпочинку.
Того самого відпочинку, який хочеться згадувати у деталях знову та знову та неодмінно повторювати кожного літа!!!

P.S. А це ось розповідь про їншу мою подорож - цього разу вже у Карпатах...

Як відомо, людині властиво запам’ятовувати дуже виразно події та відчуття, з якими вона стикається у перший раз – першу любов, перше знайомство з незнайомою людиною тощо. І я не виключення – я хочу розповісти Вам про свою першу поїздку до Карпат, яку я запам’ятав на все своє життя.
Вона тривала довго, тому я детально зупинюся на її прикарпатській частині, що розпочалася у Івано-Франківську – безумовно, дуже красивому місті, якщо ти приїжджаєш до нього не о 5 ранку, коли на вокзалі тусуються самі лише бомжі та алкоголіки, які з інтересом споглядають на твої речі, примушуючи забути про ідею поспати, що вітала у твоїй голові всю ніч під акомпанемент гуркоту пляшок з-під пива та веселих розповідей сусідів по плацкарту про те, як вчителька колись ставила їм «коня», тобто двійку (судячи з їхньої поведінки вона мала на це повне право).
Аби прогнати сон та подібне гнітюче враження, ми з другом вирушили блукати містом у пошуках пам’ятнику славнозвісному яйцю, яке увійшло в історію України завдяки своїй руйнівній силі та здатності збивати з ніг. Знайти його нам допомогла прибиральниця – єдина людина, яку ми змогли побачити на вулиці міста у такий ранній час. Дізнавшись, що ми - «туристи» з Донецька, вона так розчулилася, що вирішила кинути роботу та особисто показати нам визначні місця Івано-Франківська – ратушу, пам’ятник Діві Марії, церкви та місцевий монастир. В останньому ми, до речі, ледве не опинилися з легкої руки одного з місцевих «провідників» - чоловік, якого ми зупинили, аби дізнатися, як дістатися до монастиря (від бабулі-екскурсовода нам тоді вдалося вже відбитися), уважно подивився на нас, точніше на наші торби та надзвичайно серйозно видав: «Монастир ось там, але Вас там не приймуть, бо він – жіночий».
Подібний казус моментально повернув нам гарний настрій, завдяки чому до Яремчі ми вже вирушили на позитивній хвилі (точніше відправилися ми на електричці, знаходячись у чудовому гуморі). Дорога, а точніше наші супутники – ватага бувалих туристів, які надзвичайно серйозно вираховували по карті відрізки маршруту, які вони мають пройти, ще більше підняли нам настрій, бо ж наша спроба «зробити щось подібне» завершилася повним фіаско: ми відкрили карти, але відразу ж їх і закрили, зрозумівши, що взагалі в них нічого не розуміємо. 
У зв’язку із цим по приїзді до Яремчі ми обрали маршрут навмання, вирушивши за порадою чергового по станції до скель Довбуша. Слід відзначити, що, мабуть, у кожному населеному пункту Прикарпаття є скеля, печера або хоча би стежка Довбуша, що красномовно свідчить про те, що або Олекса був «парубком моторним» і поляки були не у змозі знайти його, бо ніяк не могли вгадати, на якій саме схованці він сьогодні буде, або місцеві занадто «чесні люди». Як би там не було, блукаючи стежкою Довбуша до скелі Довбуша, я зрозумів одне – отут потрібно провести екстрім-шоу «Останній герой: маршрутами Довбуша».
Не знаю, як би себе почували учасники цього шоу, а мені і однієї скелі вистачило. А ось моєму товаришу захотілося продовжити підйом на г. Маковиця, аби, як то кажуть, побачити все і відразу. Не буду описувати, як ми на неї підіймалися – скажу лише, що всі нормальні люди, які не мали з собою жодних речей, повернули назад години через півтори, в той час як ми, обвішані сумками, як командос з американських фільмів, вперто перлися нагору більше 2 годин. А ось про спуск я просто не можу не написати. Почався він з того, що якісь мужик запропонував нам скоротити шлях та піти назад по кабанячій стежці по хребту гори. Хвилин через десять мій друг знайшов щось подібне на стежку та звернув на неї. Я відразу подумав, що вона прокладена зовсім не кабанами, адже ті так культурно, нога в ногу ходити не вміють, але товариш так впевнено побіг уперед, наче особисто прокладав її разом із кабанами. 
Хвилин через 25 мандрів ми дізналися цікавий факт з життя кабанів, а саме те, що вони, мабуть, вміють літати, бо ж стежка якось раптово урвалася. Повертати ми, як справжні хлопці з Донбасу, однак, не збиралися і тому почали ще з більшим ентузіазмом стрибати з каменя на камінь, сподіваючись, що нам у будь-якому разі вдасться спуститися до підніжжя гори та вийти якось до «цивілізації». Але тут виявилося, що кабани не дарма навчилися літати, адже попереду виринув стрімкий Прут, перебратися через який було нереально. Побачивши його, ми зрозуміли, що це повний фініш, а точніше старт до нового підйому, пікантність якого полягала у тому, що на дворі була вже темінь і ніякої стежини поруч не було і близько. 
У цю мить запахло попандосом, але не від нас, бо ж ми кинулися наче скажені угору та розпочали такий марафон, який навіть у мультиках показати неможливо (яка все ж таки класна річ – стимул!). Так, я, наприклад, зовсім забув про те, що був у шльопках, та побіг так швидко, що ті аж перекрутилися підошвою догори, а мій друг порвав усі пакети та ледь не загубив мої кросівки (у них я б за той час вже до Гондурасу встиг би драпанути). У цьому шаленому галопі ми ледве не проґавили справжню стежку, по краям якої йшли спеціальні позначки жовтого кольору для таких, як ми. Побачивши її, ми страшенно зраділи та й розгубилися одночасно через важку дилему: «А куди все ж таки йти?». Спочатку ми з переляку почали рухатися угору, але через деякий час логіка повернулася з відпустки та змусила нас піти вниз. Хвилин через 40 блукання нам вдалося вибратися нарешті з лісу та побачити вдалині дорогу, що вела до Яремчі. У ту мить ми подумали, що все вже закінчилося, аж раптом з’явилася нова загроза, причому звідки ми її і не чекали – з тилу, у якому опинилася величезна вівчарка, що стерегла базу відпочинку «Гуцульщина», через територію якої пролягав наш шлях. Зробивши попереджуючий «гав», вона з інтересом дивилася на нас, наче розмірковуючи на тим, хто з цих 2 екземплярів швидше добіжить до паркану. Чесно кажучи, навіть сьогодні мені важко відповісти на це запитання, бо ж там усе, мабуть, вирішив фото фініш (до речі, шкода, що такого фото не існує і нам не можна зараз від душі посміятися з перекошених облич бігунів). 
Як би так не було, ми вибралися і дісталися таки Яремчі, щоправда наші пригоди на цьому не закінчилися, адже ми потім намагалися поставити палатку біля вокзалу, напроти якоїсь колиби та ще й на галявині, на якій паслося кілька коней (про їхню присутність ми дізналися лише тоді, коли увімкнули ліхтарик та спрямували світло прямо на морду одного з них – чесно скажу, фільми жахів у ту хвилину відпочивали!). Так як всі ці спроби закінчилися невдало, ночувати нам довелося на вокзальній лавці, скрутившись калачиком та засунувши речі собі під голову. Спали ми, щоправда, не довго, адже о 4 ранку приїхав поїзд на Львів, який нам пропускати не можна було аж ніяк, бо у кармані лишалося лише пару гривень. Отож, ми сіли у свій вагон та відправилися у зворотну дорогу – втомлені, брудні, але повні гарних вражень та позитивних емоцій, віднайти які можна тільки у горах! 

Коментувати можут тільки зареєстровані користувачі. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь