Початок

Настав день, коли вже не залишалося часу на роздуми - треба було негайно визначатися з маршрутом відпустки. Ми з чоловіком обговорили всі можливі варіанти, але остаточного рішення так і було. «Закрий очі»- сказала я чоловікові,- « і уяви місце, де би ти хотів опинитися зараз». Він закрив очі і на обличчі з’явилася щаслива посмішка. І все одразу стало зрозуміло. Ми Їдемо в Карпати!

Микуличин

 Перша зупинка була   у Микуличині, великому курортному селі під  Яремчею. Ми переночували у своїх друзів, які відпочивали там у той час. Що можна сказати про Яремче і Микуличин? Напевно, там бував кожен , хто їздив у Карпати - розвинута туристична інфраструктура, приватні садиби для відпочинку на любий смак і гаманець, водоспад Пробій, сувенірний ринок…Але ми їхали не за цим.  І тому зранку, ледве прокинувшись, залишивши веселу  компанію відходити від шашликів та надміру свіжого повітря, поїхали далі, далі, далі… Ми їхали на Гуцульщину.

Верховина

Якщо зізнатися відверто, у нас не було особливої мети, не було грандіозних  планів, замовлених наперед готелів. Ми не знали, де зупинятимемося на ніч, що нас чекає попереду, ми просто їхали туди, куди нас кликало серце. Ми були обмежені у часі,  і тому багато чого не встигли. Не встигли покупатися в Чорному Черемоші і піднятися на Чорногору у Верховині. Не встигли детальніше роздивитися унікальну експозицію музею Івана Франка у Криворівні. Не встигли надихатися повітрям цього чудового місця з унікальним рельєфом (Криворівня має форму гірського амфітеатру, тому село називають «Українськими Афінами»), де відпочивали та жили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник,  Михайло Грушевський. Але тепер буде привід навідатися на Верховину ще раз, принаймні, я дуже на це сподіваюся.

Косів

Ми знали, що Косів є  центром  прикладного мистецтва Гуцульщини і я з завмиранням серця чекала приїзду туди. Відкрию таємницю - я давно мріяла про вишиту сорочку. Ми заходили в сувенірні магазинчики і роздивлялися нескінченну кількість вишиванок: різномаїття  тканин, візерунків та кольорів. «Вибирай, я куплю тобі, яку захочеш »- говорив мені чоловік. Але я так і не змогла знайти свою сорочку…

В одному з магазинчиків молоде подружжя художників показали нам свої вироби з косівської кераміки, розказали про історію та  технологію цього неповторного мистецтва.  Від яскравих кольорів у маленькому магазинчику було сонячно і святково. І тепер, вдома, коли я беру в руки велику настінну таріль або глечик з підписами авторів на звороті, проводжу пальцем по складному візерунку, вглядаюся у теплі кольори, на серці також стає сонячно.

Шешори

Зараз цього навіть уявити неможливо, але ми могли би не побачити Шешори.  Ми вирішили зупинися там, коли в дорозі нас застав вечір. Я прикипіла серцем до Шешорів відразу і назавжди. Зараз, переглядаючи фото,  перед очима знову  постає  прекрасне затишне село, де у дворах - криниці, наче витвори мистецтва, біля воріт - маленькі зворушливі  каплички неповторної архітектури, чистенькі подвір’я, що утопають у квітах. 

Купатися в річці Пістенька було неймовірним задоволенням. Я ніколи не думала, що вода в гірській річці може бути такою теплою,  морського смарагдового кольору. Але найголовніше - водоспади! Сріблясті, Барани, п’ятиметровий Гук-  унікальні водоспади надзвичайної краси і різноманітності. В них можна було пірнати, масажувати тіло, наче у  природному «джакузі», просто милуватися стрімкими течіями або слухати  симфонію карпатської річки, лежачи на великому теплому камені посеред потоків водоспаду,  вдивляючись у близькі блакитні гори.

Ми зупинилися в дерев’яній приватній садибі «Гомул». Нам одразу сподобалися охайні кімнати з  саморобними меблями, що пахли лісом, привітність і щирість господині пані Марії і та її дуже - дуже  смачні страви гуцульської кухні. Пані Марія  навіть  намагалася навчити мене готувати справжній гуцульський бануш -  тільки де ж я дістану в Києві домашню, жовтогарячого кольору кукурудзяну муку та густу солодку сметану, що роблять пастухи на полонинах?

На полонину ми пішли зранку. Наша провідниця, місцева дівчина, вела нас стежкою, якою  весною пастухи ведуть корів у гори і повертаються нею в долину тільки восени. Смерековий ліс змінювався на буковий, сонячні галявини – на  непролазні хащі, ми пили в  дорозі воду з джерела і збирали ожину. А коли вийшли на полонину, серце ледве не вискочило з грудей, а на очі навернулися сльози - Господи, дякую тобі за цю красу!

Старий дерев’яний будинок з подвір’ям, де живуть пастухи п’ять місяців на рік, де вони доять корів, варять бринзу і ведуть господарство, здався мені розкішним палацом. Я ніколи в житті не їла нічого смачнішого, ніж той сірий хліб з запашним домашнім маслом, ніж ті саморобні сири - бринзу, будз, вурду, якими  нас пригощали пастухи. А вище на горі стояла малесенька дерев’яна капличка з вишитими рушниками біля образів і великий почорнілий від часу хрест. Я ще ніколи в житті не піднімалася так високо, щоби помолитися…

До побачення, Шешори, до такого бажаного побачення.

Космач

Всю дорогу на Космач, вірніше весь шлях (бо нормальної дороги там фактично немає) мій чоловік повторював, жаліючи машину на бездоріжжі,- « Я надіюся, що те місце, куди ми їдемо, варте такого екстріму». Тепер я щиро  можу сказати - весь непростий шлях варто було долати тільки для того , щоби  побачити Космач хоча би  згори. Недарма філологи тлумачать назву села як «Келія сонця». З висоти   перевалу Рунок Космач виглядав як сонячне коло серед хмар - абсолютно круглим і  яскравим, в обрамленні  високих гір і лісів. Думаю, що Космач є не тільки найбільшим селом в Україні, але й одним із найкрасивіших.

На околиці Космача ми зустріли компанію чоловіків, які поверталися з роботи. Ми розпитали їх про дорогу і підвезли до центру села. Я чула, що коли попросити в гуцула води, він пригостить тебе молоком. У нашому випадку ми запитали про дорогу, а отримали запрошення в гості. Космачанин Михайло Дудюк запросив переночувати у себе вдома і ми з радістю прийняли запрошення - коли ще буде шанс погостювати в гуцульській сім ї! Спілкуючись з Михайлом  та його земляками, ми  стільки дізналися та почули цікавого! Про унікальне космацьке весілля, що проходить на конях і в справжніх гуцульських строях, має дуже складний, але надзвичайно красивий і самобутній сценарій. Про Олексу Довбуша, трагічну історію його кохання і музей, який є у селі. Про унікальних майстрів гончарства, писанкарства, вишивки . Про надзвичайний супротив окупації, Космацьку самостійну республіку, проголошену УПА. Ми почули спогади людей, які були репресовані та заслані в Сибір. Ви не повірите, але для нас особисто  був організований концерт.  Віртуоз-цимбаліст Михайло Репчук грав нам у пустій залі клубу на старовинних цимбалах гуцульські мелодії, і серце плакало і сміялось разом з його магічною музикою.

Я попросила дружину Михайла Марію показати нам свої вишиті роботи . Марія викладала з шафи десятки сорочок, рушників, серветок, суконь. Тільки чоловікові Марія вишила  за життя 26 сорочок! Яка це була насолода тримати в руках, роздивлятися  шедеври роботи рук простої гуцулки. І тут я побачила її - мою омріяну сорочку. На домотканому полотні, з мережкою, вишиту  двома кольорами - червоними і … ні, не чорними, а золотими нитками. Марії трохи шкода було розлучатися з сорочкою, але коли вона побачила мої  благаючі очі, не змогла відмовити. Зараз ця сорочка найкоштовніша річ в моєму гардеробі.

Закінчення

Чим далі ми прямували від Космача в бік Коломиї, тим нижче ставали гори і сумніше ставало  на серці. Але ми везли з собою так багато: ожинове варення, що дала Марія у гостинець, ароматну  бринзу з полонини,  чудесну косівську кераміку. А ще забрали ми  любов до Гуцульщини, її казкової природи - гір, річок, водоспадів та  солодкого повітря, що пахне травами та живицею. І найголовніше, що неможливо загубити чи втратити –повагу і захоплення людьми, які живуть там, їхніми талантами та добротою, любов’ю і гордістю за свою землю, працелюбністю і вмінням зберігати те, що їм дісталося від предків і Господа Бога.

Моя гуцульська сорочечка, моя здійсненна мрія…Червоний колір ниток складного візерунку- це, звичайно, символ любові.  А золотий колір для мене назавжди -  символ золотої душі Гуцульщини.