← Попередня

1

Наступна →

Селище Петриківка, Дніпропетровська областьЯкщо хтось собі гадає, що у славнозвісній Петриківці й зараз малює-розмальовує кожна господиня і всі хати, як маківки, у квітах і пташках, він глибоко помиляється. Звичайнісінький собі райцентр з кількома асфальтованими вулицями, відсутністю ресторанів-супермаркетів, обдертим автовокзалом... Однак їдуть і їхали сюди (навіть за радянських часів, коли Дніпропетровськ був закритим містом, хитрили й діставалися через Полтаву) не за комфортом. Петриківка щедра своїми майстрами, людьми, які щирою розмовою можуть компенсувати зовнішню непринадність селища.

 

Отже, денний моціон Петриківкою. (Багато фото!)
 

 

 

Перше, а може, й останнє, з обов"язкової програми — Центр народних промислів «Петриківка». Шукати довго не треба – посеред селища. Установа, створена ще наприкінці радянських часів майстрами, працівниками місцевої фабрики розпису «Дружба», має статус колективного підприємства. Ну майже тобі колгосп, тільки творчий. Кажуть, полишали фабрику, бо задихались в умовах поставленого на конвеєр виробництва мальовок і постійного копіювання затверджених зразків. Навіть спеціальність тих, хто розмальовував дощечки і тарелі, тоді звучала як, ні, не «художник», просто «виконавець».

 

Сьогодні в Центрі працює більше сорока іменитих майстрів Заробляють, продаючи оригінальні вироби і трохи – проводячи екскурсії для організованих груп, в основному дітей. До речі, їхати краще в будень, у суботу-неділю не працюють.

 

Розповідь про Центр починається з першого поверху, з невеликої виставкової зали. Тут — взірцеві роботи відомих майстрів, в основному – квіткові «килими» на папері. Вже писала, що попри розтиражований за радянських часів чорний колір тла, справжній фон традиційної «петриківки» — білий, адже походить розпис від настінного хатнього малювання.
 

 

Домінанта експозиції – стилізований під «петриківку» портрет Петра Калнишевського. Він, власне, і є засновником села, яке зараз носить його ім’я. хоча розповідають і про якогось невідомого козака Петрика, який нібито встиг «наслідити» тут ще до отамана.

 

Легко й невимушено розпис виглядає на склі. Роботи одного з фундаторів Центру «Петриківка», нинішнього виконавчого директора Андрія Пікуша.

 

 

Самого пана Пікуша — слухати - не переслухати. У Петриківці взагалі люди охочі до розмов.

 

В цьому ж залі роботи майстрині Ганни Самарської, однієї з тих "петриківок", що виросли зі спідниці декоративно-прикладного розпису й перетворились на самобутніх живописців. До речі,  Самарська — єдина учениця й послідовниця славнозвісної Катерини Білокур. А ось сама авторка цих "Соняшників" – підписує на згадку книгу з репродукціями своїх робіт.
 

 

Давня скриня. Кажуть, колись у Петриківці розмальовували все, навіть держаки на домашній реманент. Весільна ж скриня – то святе.

 

Другий поверх Центру зустрічає роботами вихованців дитячої школи декоративного розпису. Цього року заклад відзначив 50-тиріччя. Зараз носить ім’я майстрині Тетяни Пати.
 

 

А ось і майстерні. Якщо можна так величати кілька досить просторих кімнат з пошарпаними меблями і виставленими прямо на столах виробами: роздивляйся, купуй, а як побачать, що дуже зацікавлений, то за так подарують.

 

Майстриня Наталя Рибак – надзвичайно приязна й світла людина. Їздить зі своїми мальовками по Канадах-Японіях, проводить екскурсії Петриківкою для іноземців, традицію й символіку розпису знає, здається, краще, ніж власне життя. Люди, захоплені народними ремеслами, іноді навіть дарують своїм знайомим не тільки її вироби, а й її майстер-клас. От правда, не знаю, скільки це коштує.

 

У «петриківці» за пензлики може правити що завгодно – звичайна аптечна піпетка, заточена галузка, навіть пальці, ними малюють традиційну калину. Щіточка — винятково з котячої шерсті, вирізаної під лапкою у звичайної домашньої Мурки. Фарба – гуаш із жовтком, для в’язкості й блиску.

Міні-експозиція у майстерні. Петриківські "ікони". Ну не дивовижні?

  

Ось власне і все, що стосується розпису. Можна спробувати відшукати місцевий музей (він розкиданий по селу, по кількох приміщеннях, є у клубі, в школі) і помилуватися давніми мальовками ще й там. Але в мене цього разу не вийшло.

 

 

Можна просто поблукати вулицями. То там, то тут – вцілілі хати під солом’яною стріхою. У багатьох навіть є мешканці.

 

Типові райцентрівські монументи. Радянські

 

і сучасні. Хто не здогадався – жертвам Голодомору.

 

Якщо вам скажуть, що церква Георгія Побідоносця головна й найстаріша в селищі – не вірте. Їй ще немає й ста років. Кажуть, тут правилося навіть за радянських часів, таємно хрестили немовля з усіх околиць.

  

Два кілометри асфальтом – і по-справжньому стара церква. Різдва Богородиці, побудовою якої опікувався сам Петро Калнишевський ще в 1772 році. Тут її називають «Білою». Якщо орієнтуватись на назву, можна й не угледіти. Як виглядає, доля цього храму вже вирішена, – руїни. Цегла тріщить і облущується, тільки торкнешся,  розсипається на пудру. На сайті «7 чудес України» делікатно пишуть «культова споруда, що є пам’яткою архітектури України національного значення, знаходиться в доволі занедбаному стані та потребує реконструкції».

 

Поруч, прямо таки за десяток метрів, будується новий храм. Дерев’яний. Коли його завершать, це буде третій дерев’яний храм в області (після Новомосковського собору й новозбудованої церкви у Васильківці).

 

Ні, все таки неправду сказала. У Петриківці на стінах малюють і зараз! J «Розпис». Непристойний напис "Слава - труду!" запопадливо замалювали.

 

Та й деякі хати, навіть покинуті господарями, розцяцьковані квіточками-ромбиками.

 

До Дніпропетровська година їзди. Автобуси кожні 20 хв. Пташина, що проводжає з автовокзалу.

Коментувати можут тільки зареєстровані користувачі. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь