На єдине вільне місце в вагоні метро сів середнього віку чоловік. При тому, що за ним заходили ще дві жінки. Своїми широкими плечима він створював перегороду, щоб обійти його тіло і зайняти місце першою – мій важкий рюкзак вимагав цього.

Чоловік з обручкою на правій руці та байдужим розслабленим ранішнім поглядом, можливо, завтра скаже дружині :”Ну шо с празнічкам”.. Можливо, навіть принесе куций букетик підсніжників, можливо, прийме порядну  дозу оковитої „за любімих дам”, за „слабшу частину людства, так би мовити … Але свято буде завтра..

За 20 хвилин, уже сидячи у іншому вагоні після пересадки, мої очі постійно відволікалися  від читання журналу – вони намагалися розгадати загадку, що це сидить навпроти них. Пофарбоване чорне волосся довгою гривою закривало одне око, а на потилиці стирчало „хаєром”, на нижній губі - чорне металеве кільце, у в дох  вухах - чорні кліпси, на пальцях – мателеві каблучки.. Це щось жувало жуйку, не просто жувало, а повільно розтуляло і стуляло щелепи, перекочуючи язиком жуйку по всьому роту, і ці рухи повністю відтворювали зміст самозадоволеного байдужого, скерованого у себе, погляду .. Кожна людина має право на свій вибір і на свою суб-культуру, але чи мають право нехтувати природним началом…

Не бачу нині жодного сенсу у святах за статевою ознакою, бо чітких меж насправді катма… Ще більше не люблю лицемірства, яке витає в атмосфері „8-ого березня” зі словами „ви наші найкращі, найцінніші, найслабші…”. Але люблю квіти, люблю компліменти, люблю увагу і ніжність. Не лише під час свят. Проте, коли довкола - дівчата зі квітами та посмішками, викликані чоловічою увагою, не хочеться залишатися без неї... Навіть, якщо привід до уваги надуманий.. Головне, щоб у чоловіків було бажання  дарувати цю увагу, а привід знайдеться завжди.