Хоч усі соціологи з першого дня виборчої кампанії прогнозували такий фінал, в нього не хотілося вірити до останнього. Якщо перша перемога Черновецького у Києві у 2006-му році викликала сміх, його друга перемога навіює жах. Вона означає, що Києва зразка 2004 року більше не існує.  Ті зародки громадянського суспільства, які піднялися на Майдані, зів’яли внаслідок тотального розчарування та відсутності реальних змін в країні. Відповідальність за це безумовно несуть усі, хто стояв на Майдані (звісно на сцені, а не під сценою). Політикам таки вдалося повністю зруйнувати віру в людей в демократію. Це демонструє надзвичайно низька явка на виборах 2008 року та цілковита апатія до них з боку молоді.

Віру в демократію підірвали, в першу чергу, спроби масового підкупу виборців, до яких вдавалися майже усі учасники кампанії. Віру в лідерство - завзяте закидання брудом колег з „демократичного табору”. Ті, хто у 2006 році обурювався продуктовим пайкам Чернівецького, не гребували його методами у 2008-му, а з подвійним ентузіазмом роздавали не лише продукти, але й гроші. Таким чином був остаточно знищений міф про те, що політики є „хороші” і „погані”. Люди зрозуміли, що правий той, хто більше дає. А опоненти Черновецького фактично перетворилися на його копії.  

Ті, хто сміявся над популізмом і нереальними обіцянками, які роздавав нинішній мер, у 2008 році перевершили його у безглуздості. Чого варті лише обіцянки пустити поїзди метро з інтервалом у 30 секунд або роздавати земельні ділянки мешканцям Києва.  Звинувачення Черновецького у корупції  вже не виглядають такими страшними, адже кияни впевнені у продажності абсолютно усіх політиків. Партійні списки, що складаються зі спонсорів, кумів та сватів – підтвердження цьому.

 Свій внесок у поширення апатії зробили і журналісти. Величезна кількість замовних матеріалів та чорного піару  у мас-медіа призвела до стійкої алергічної реакції на політику загалом і київські вибори, зокрема.

Далі прогнози можуть бути ще більш невтішними. Ті, хто впевнений у своїй перемозі на президентських виборах через два роки, можуть залишитись ні з чим, а народ отримає другого Сталіна (Лукашенка, Путіна) на хвилі суцільної втоми від політики і прагненні „залізного” порядку. Тепер залишилося лише вгадати, хто найкраще підійде на цю роль.