Дедалі частіше зустрічаю в українських онлайн- та друкованих виданнях (ясна річ, з претензією на інтелектуальність) загадкові імена Владімір, Дмітрій, Олєґ, Алєксандр, Ґріґорій тощо. Чудово розуміючи бажання певних редакторів журналістів передати імена росіян якомога ближче до оригіналу, хочу все ж висловитися на підтримку чинного правопису, який передбачає „українізацію” спільнослов’янських імен.
Але спершу трохи теорії. Українська мова знає два способи передачі іншомовних власних назв – транслітерація та транскрипція. Якщо ми хочемо передати українською російські імена, то перший спосіб нам не потрібен, адже обидві мови використовують кириличну абетку. Отже, залишається транскрипція – і тут починаються проблеми. Наприклад, прихильники українізації російських імен пишуть у своїх статтях про „Олєґа Маскаєва”, але ж хіба росіяни кажуть „Олєґ”? Ну, може, хіба десь на російській Півночі, а літературна норма – це „Алєґ”.
Тому, транскрибуючи російські імена, не треба забувати, що українська та російська фонетика суттєво відрізняються: наприклад, приголосні наприкінці слів росіяни оглушують. Тобто, якщо вже принципово дотримуватися транскрипції, то треба писати не лише „Баґдан”, „Баріс”, „Іґарь", але й „Ґлєп”, „Ізяслаф”, „Якаф” і т.д. Адже який сенс у половинчастій транскрипції імен? Про прізвища й думати страшно!
Більше того, з подібною транскрипцією виникає ще одне питання: Як бути з тими особами, які належать як українській, так і російській культурі (науці, спорту, політиці)? Або з тими, хто колись жив в Україні, але переїхав на постійне місце проживання до Росії, навіть нещодавно? Наприклад, той самий Бакай – Ігор чи Іґорь (Іґарь)?
То, може, все ж таки не така погана правописна норма про „українізацію” слов’янських імен? Невже український читач не здогадається, що Володимир Путін – це „Владімір Путін”?
Відповісти
