Отже, до крамниці зайшла україномовна пара - сучасні молоді хлопець і дівчина, скоріш за все офісні працівники - з типовою галицькою вимовою. Українською вони говорили голосно і впевнено, явно не соромлячись. Тому, коли хлопець звернувся до консультантки російською (щось на кшталт "Ізвінітє, а єсть лі другой размєр?"), це мене вразило.

Єдина відповідь, яка мені спадає на думку: тому, що дуже багато галичан (а також деяких волинян, закарпатців, буковинців і т.д.) сприймають Київ як іноземне місто. Відповідно, й розмовляти у столиці треба не українською, а іноземною мовою.

Ще з університетських часів (1997-2003 роки) я помітив, що найбільш мовно стійкими у столиці є принципово україномовні східняки. Утім, це можна зрозуміти: якщо людина знайшла у собі сили говорити тільки українською у російськомовному Донбасі чи Криму, то у де-факто двомовній столиці вона почуватиметься дуже навіть комфортно. А от деякі галичани не витримували й легкого тиску столичних обивателів - і наприкінці першого ж триместру ставали практично російськомовними (у моїй альма-матер - Києво-Могилянській Академії - навчальний рік поділяється на три триместри).

За цим процесом у Могилянці із сумом спостерігала ще одно мовно-географічна група - україномовні кияни (за статистикою 2001 року, нас таких було у столиці лиш 15%, двомовних - 30% киян). Ми сподівалися на те, що західні українці підтримають нас у спробах розширити україномовний простір. Вони ж, натомість, поспішали долучитися до групи двомовних, які змінюють мову залежно від оточення та ситуації.

На жаль, за останні роки майже нічого не змінилося.

P.S. Думаю, варто додати трохи про себе: я киянин. Україномовний киянин. Я народився у Києві, отримав тут початкову, середню та вищу освіту. І - невеличка історична довідка: наше місто було україномовним задовго до того, як стало двомовним.